Слава ЗСУ!

— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємі. Вельми гунсто жиєми на Віслє, й готські фрягі не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзім обіцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й віддав їм вільні краї: Радзіма посадовив на річці Сожу, Вятка ще далі на полуніч, аж до земель смоляків.

Од Борислава надходили тривожні вісті. Греки невдоволені таким масовим заселенням своєї колишньої провінції Мізії. Та й сіври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сірмією, а йшли далі на полудень, просочуючись у надра Греції до самого Пелопоннесу. Між ними раз по раз вибухали криваві сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова війна ж з греками не входила до задуму Великого князя.

Він послав до своїх намісників у Сірмію та Мізію нарочитих можів, аби навести лад серед пересельців, бо й ляські поляни, й моравці, й інші венедські племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.

Раз у раз посилаючи в усі кінці землі своєї нарочитих можів та боляр, Гатило де наказом, де обіцянками, а де й хитрістю, ніким не підозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродінню, що панувало скрізь. Він знав: держава мусить керуватися з одних рук, і всілякими способами саджав на волості й україни відданих людей. Тамтешніх володарів або брав до себе у двір, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливі й довготривалі сольства й намісництва.

В сих турботах та в змаганні зі слами різних україн і минали його дні. Так тривало віддавна, з того самого літа, коли на горбі над сивим Дніпром ліг у землю брат його діда Рогволод, і всі звиклися до думки, що так і мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтів увесь світ, мав тверду руку й крутий норов.

Серед місяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мірно гупали ціпи й кияни звозили зерно та солому в кліті й на гумна, до Великого князя київського завітало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромі та в теремах вельможів стольних було майже щодня цілими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.

Перед ним, високо тримаючи бриту голову з білим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугів. Гатило дивився на нього й порівнював із ним себе. Скільки ж то літ минуло відтоді, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом співав йому пісню про ведмедя-русина? Мабуть, і пригадати було б годі, коли б усі не пам'ятали, що того літа помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять літ, і то була правда, хоч як сумно зізнатися собі самому, що й ти постарів на тридцять п'ять літ, і зим, і весен...

— А міцний єси ще вельми, — сказав Богдан, і те саме подумав про себе.

— Дуб у болоті не гниє, Гатиле.

Се була теж істина, й Богданові стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем і не Богданом, а тим іменем, яке сам йому колись причепив.

— Пощо чолом б'єш, готамане? — запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак і досі стояв перед ним наввипинки. — Ти сідь, у ногах правди не є...

— Спаси Біг. А то-м помислив, що й мене маєш хіть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всі стеляться перед очі твої?

Гатило похмуро всміхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усівся:

— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.

У кутку сидів, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданів син. Він був чорнявий і широкобровий, схожий на матір, але всім іншим удався в батька — й зростом, і кремезними плечима, й навіть дивився так, як і Гатило, з-під брів.

— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, — нарешті обізвався Шумило.

— То й що є? Хіба вольниця косацька так вельми князя хче?

Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив білі вуса.

— Хче не хче, а вирій без матки не може. Кіш мене сле до тебе таки чолом бити...

— Пощо? Годоя вам усп'ять?

Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмішку.

— Ні, Гатиле. Відаю й я, й инчі відають, що не даси нам узворот Годоя.

— За чим же слють тебе?

Шумило блимнув у куток, де мовчки сидів Данко, тоді подививсь на Богдана й сказав:

— Пусти нам княжича.

— Княжича?

Богдан теж узявся за свій шпакуватий оселедець і накрутив його вузлом на руку. Тоді глянув назад

! кивнув синові, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподіваного повороту. Княжич устав і перевальцем пішов до дверей, несучи меч під пахвою.

— Княжича, речеш, — аж обізвався Гатило. — Хіба ж не відаєш ти, що я-м нарік його на стіл великокняжий, у себе місто?