Слава ЗСУ!

Косак засовався на лаві й підібрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.

— Бо не за нього ж б'ю, — сказав він. — Б'ю за меншого твого, Юрка.

З-під гуні старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому череві.

— Малий ще.

— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли...

Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, і страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навіть якщо мала, коли ж її примучувати, — стережися дати помилу. Він так і сказав Шумилові, й вони ще довго сперечалися. Тивун приніс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так ні до чого й не домовились. Не міг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князеві, Великому князеві, треба дбати й про те, як за нього думатимуть і як говоритимуть люди.

Коли вони виходили зі світлиці, стояв пізній обід. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумилові, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут підійшов Данко. Широкі чорні брови його були стулені в суцільну пряму смугу, й очі з-під них дивилися твердо, навіть твердіше, ніж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:

— Посадіть мене.

— Куди?

— До косарів.

— Уречен сси столу великокняжому, — сердито відрубав Гатило й пішов геть.

— Я скидаюсь! — навздогінці гукнув йому син, і Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тоді взяв старого косаря за плечі й мовчки потяг у столову світлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Він уже давно спідлоба дивився на батька — ще відтоді, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.

Тоді Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязівського столу». Данко, звичайно, не зрозумів його, бо в двадцять з невеликим літ між думає зовсім не так, як у його сорок сім. Гатило бачив се й не знав, що робити. Він наказав тоді боляринові негайно віддати свою доньку заміж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, і се страшенно боліло Богдана.

Він чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов і не чув його розмови з сином. Богдан у думці подякував готаманові, а по обіді, коли гості розійшлися, спитав:

— А що: взяв би-с і Данка?

— Взяв би-м! — охоче пристав на те Шумило. — Але то є не для мене самого, а для коша.

— Відаю, — мовив Гатило. — Відаю. Посаджу вам Данка. Тільки... ходи роті до мене.

— Якій роті? Об чім? — скинув білі брови Шумило.

— Ходи роті, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юркові.

Се вже було щось геть інше, таке, що старий лугар і не думав досі про нього. Він так і не відповів нічого, лише вранці прийшов до Гатила й сказав, привітавшись піднятою рукою, як то робили косаки:

— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дідуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Відвезу Данка й прийду... Чи маю й землю їсти?

Шумило хитро посміхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

— Мав Юрко навчителя доброго, та...

— Головою наклав? Богдан кивнув:

— У Мізії.

— Чув єсмь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Біг кожному в раті лягти, а не за піччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть мені зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вітців своїх.

На тому вони й розійшлися. Того-таки дня Данко постав перед вітцем у новому вигляді. Від його буйного чорного волосся на голові лишився тільки лискучий оселедець коси, й тім'я сяяло проти сонця біле й не-засмаглс й здавалося химерною габрійською ярмулкою в порівнянні з брунатним обвітреним лицем. Данко вклонився батькові до землі, й Гатило дав йому на нову дорогу свій важкий і довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тієї миті перестав бути княжичем.

— А там, у Лугах, і землю їсти-ймеш, — хитро примружився Шумило й провів долонею по вусах, аби стерти посмішку.

Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данкові мати поряд себе такого Шумила... Але ж і з Юрка треба людину зробити. Надто він ласкавий і ніжний, а се не личить синові Богдана Гатила. Чомусь пригадалися події сього літа, й Викула, й Максимін, і золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда, ідо й досі десь лежав у княжій опочивальні, й Богдан уголос повторив:

— Не личить синові Гатила...

Й раптом заболіло серце. Заболіло вперше в житті. Перед очима пропливли картини давно забутої юності, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, він побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жінки, майже дівчини, яку кохав колись і якої не дала йому доля. Він зашилив руку в пазуху собі й потер долонею те місце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки біль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в житті.