Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Меч Арея

Адаміса не дивувала та нетерплячка, бо молодість завжди квапиться, хоч і не завжди знає куди. Більше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грекові. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом і палахкими чорними очима. Відколи Богдан Гатило викупив Адаміса в Судка, минуло півтора десятка літ, а старий сивий болярин і досі поводиться з ним, наче зі своїм робом, хоч Адаміс давно вже вільна людина, та й влади має більше за сього чоловіка. Протягом усього місяця їхньої дороги Судко тільки зо п'ять разів і обізвався до Адаміса, й сі слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досі каша кипить?»

Адаміс міг би повторити всі ті слова, бо їх було зовсім не багато. Зате Судко надзвичайно балакучій із Остоєм, бо то не лише син Володарів, а й небіж caмого Гатила. Се й дивувало Адаміса. Та він не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останній рік він навчився й дивуватися людям, і дарувати їм їхні дрібні провини...

Коні, змерзлі на холодній мряці, форкали й тріпали головами, загорнені в руді вовняні корзна можі теж із нетерпінням чекали переправи. Сьогодні обідали на поході, не спиняючись, аби встигнути завидна до місця, й од надмірного напруження сили людські були на межі.

— Пливуть, — нарешті озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. — Дві лодді й пліт по собі тягнуть. Усі сядемо, княжичу, — звертався він тільки до Остоя.

— Чи дадуть оті кляті готи хоч по дзбину меду? — озвався котрийсь між, а другий поправив його:

— Не готи вони, лиш такі самі, як і ми.

— Та відаю, — протяг перший. — Але ж віра їхня готська.

— А меду не варять, лиш брагу та пиво, — не став заперечувати другий, однак і погоджуватися не хотілось, бо коли людині холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дідьки попід peбpа штрикати.

За півгодини човни притягли пліт, нарочиті сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних і верхових, поставали й самі, й ті, що були в човні, десятеро небалакучих можів, потягли плота на той бік. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, і веслувальники попопріли, поки нарешті причалили під високою рудою кручею.

— Стежка — гора! — показав їм дорогу один з веслярів коверканою русинською мовою, й мандрівники знову посідали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дісталися його вже перед самісіньким смерком...

Гримільда сиділа в невеликій світлиці й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина — брат уже не цікавився нею років півтора чи й два, відколи поселив її в сьому сільці на добрий день дороги від городу стольного.

— Чого ради? — сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мілада, лужичанка, яку при дворі звали на готський кшталт Мільда.

— Нє вєм, нє вєм, жупаніце... — зацокотіла вона своєю рідною мовою, бо в Брунгільдиному хоромі лужицька була заборонена.

— Відаєш, — одповіла Гримільда. — Відаєш, та мовчиш.

— Пан кроль заповідав привезти тебе, жупаніце. Тут і троє кінників...

Се Гримільда й сама бачила в вікно. Вона так і сказала:

— Виділа-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.

— Уй, пані жупаніце... Вреклася-м не мовити, але... Свати приїхали.

— Свати? До кого?

— Тебе сватають, жупаніце!

— Удовицю? — Гримільда похмуро засміялася й устала. — Хто ж то є?

— Уй, пані...

— Хто, речи?

— Кроль руський...

— Гатіло?

— Он...

— І сам є тут?

— Нє, пані жупаніце. Прислав братового чада, княжича... Остоя. Остоя з товариші.

Гримільда засміялася ще лихіше, ніж допіру, й відповіла;

— Повідай кролеві сьому, що-м уреклася замонж.

Вона відвернулась і більше не глянула на Міладу, хоч скільки та благала й вмовляла її, скільки квиліла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль і пані крольова...

Через день до Гримільди з'явилися нові гості — сього разу молодший брат Огнян-Гагні.

— Збирайся, сестро, — сказав він. — Сам Бугдан Гатіла прислав по тебе. Шана тобі велія буде...

Гримільда примружилася на брата:

— Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?

— Не мов такего, сестро.

— Лжу-м повідала? Речи: лжу?

— Ти, сестро, мені таке речеш...

Гримільда знала, що несправедлива до Огняна, що він у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:

— Всі сте однакові! Всі геть до єдиного: що ти, що тамті браттє!

Огнян-Гагні жалібно поглянув на неї й відповів:

Попередня
-= 104 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!