Слава ЗСУ!

— Коти всп'ять!

Його не зразу второпали, нарешті здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля міжного Вишати, в битві ж слово зверхника є закон, і покон, і Боже веління.

— Під західню!

Таран, розвернувшись, поповз у той бік, куди показував старий конюший і по якомусь часі протиснувся й собі до інших таранів, що стояли щільно один коло одного й лупали мур.

Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисників коло сієї стіни лишилося мало, всі боронили ту, всхідню, куди без упину дерлися й дерлися руські можі.

— Піди гопкай! — сказав конюший Орестові, й болярин одразу зрозумів його. Він проскочив під дах одного тарана, хоч докруж свистіли й упиналися в землю жалами десятки й сотні стріл, і почав щосили кричати:

— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..

Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани підкорилися його наказові й почали бити, всі разом:

— Гоп-ки!..

Можі й собі заходились підтягати Орестові, й за кожним таким дружним ударом західня стіна аж гула. Се Вишата знав ще з тих років, коли доводилось виймати твердині для грецького імператора, й тепер уся його увага була прикута до сієї стіни. Потомлені можі відходили на перепочинок, і їхнє місце займали біля колод інші, спочилі, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало каміння, та не так рясно, як учора й усі попередні дні.

Вишата немов боявсь одійти від сього місця біля наріжної башти. Навіть коли підбіг нарочитець і сказав, що з боку всхіднього нічого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив і лише крикнув можеві:

— Лізьте, й годі!

Так тривало цілий день, і навіть обідали вої під дашками таранів. Тривало гупання й пообіді, й лише на схилку дня Вишата домігся свого. Західня стіна між наріжною вежею та ворітьми раптом дала тріщину. За годину та тріщина почала викришуватись, і хоч сюди збіглося безліч латинян, але зробити вони вже нічого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кілька свіжих сотень київських і галицьких. І коли нарешті першим можам пощастило проникнути в дірку й сутичка зав'язалась усередині городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудці, тримаючи довгі труби, давали не сигнал до відступу, а клич до бою, врочистий і дзвінкий клич.

Вишату мов окропом ошпарило. Він озирнувся назад і в косих променях сонця, далеко на заході побачив густі лави римлян, які раз по раз виблискували крицею шоломів та золотом бойових орлів, а також вузькі корогви на довгих списах, що в вечірньому мареві здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.

На якусь мить галас бою ввірвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можів, які вже були всередині. Належало кинути туди свіжі сотні воїв, щоб до приходу римлян і готів здобути фортецю. Та Вишата зорив і зорив на захід, звідки повільно наближалася підмога неприятелеві.

Махнувши до молодого можа, який стояв оддалік і пильно дивився на свого зверхника, він крикнув:

— Гуди!

Отрок одразу зрозумів, чого від нього вимагає Вишата, й повітря розтяв мідний згук труби. Звідусюди прибігли сотники й тисяцькі, й Вишата наказав:

— У сп'ять!

Можі почали відриватись од латинян, які насідали, збуджені появою своїх легіонів, і незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:

— Пали!

Зайнявся спершу один, а потім усі тарани й вежі, руська рать відходила за всхідню стіну Генабума. Й доки настала темрява й до городу підійшли перші центурії римлян і готські комонники, русичі були вже за добрих п'ятдесят гонь од так і не взятої тверді. Можі похмуро мовчали, мовчав і Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребці, й думав про те, що скаже Гатилові й що відповість йому той.

Так невдало закінчилась облога Генабума місяця червця в чотирнадцяте.

Місяця того ж таки

За два дні Вишата, відірвавшись од римлян і готів, які переслідували його, був у раніше захопленій фортеці Мелені, та тут на нього чекав нарочитий від Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стіни городу, пішов далі на полунічний всхід у напрямку Скалонума на річці Марні. Великий князь київський був уже там, і, коли по двох днях прибув зі своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан і Божівой зі своїми, Гатило наказав іти в тому напрямку, звідки повернеться допіру конюший Вишата Огнянич.

Вишаті він тоді не сказав і слова, й той полегшено відітхнув — сподівався на гірше.

Городу Скалона Богдан Гатило чіпати не велів.