Слава ЗСУ!

— Потрощимо заборола — а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нічого не став. За сей час, відколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнів. Але то було не од вітру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана — з дитячих літ, коли разом бавилися на дні Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспішав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах між її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там і вибрати зручне місце для зустрічі з ворогом.

Коли останні сотні Божівоєвих полків ще тільки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолі передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорі, під яким в'юнилася мілка притока Марни. Попереду здіймався ще один пагір, менший і круглястий, і Гатило наказав розіп'яти полотку саме тут. Можі й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких і сотницьких, зійшов до річки.

— А дай-но броду, — сказав він до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнідого коня, забрів у річку.

Вода сягнула коневі черева, далі ж було міліш і міліш. Данко повернувся й спішивсь. Гнідий форкав і тупав передніми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччі притоки та другої річечки, що лишилася позаду за горбами, сідало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сіло за невидимою звідси Марною, потому наказав вислати вперед стежів і дозірців комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лівий повід і заходився підніматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сірий і яблукатий, як і всі коні Великого князя київського. Піднявшись на горб, не дуже стрімкий, але досить високий, сажнів сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило віддав коня отрокові й увійшов до полотки. Посередині на величезному перському килимі стояв незмінний князів дерев'яний стілець. Гатило стомлено сів. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провів рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тім'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у білу квітку килима й застиг.

Усі, хто ввійшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший між землі Руської Вишата Огнянич.

— Вивідники, — сказав він, і Гатило мовби прокинувся.

— Речи, хай ідуть сюди.

Вишата привів двох можів, у брудних зеленкуватих корзнах.

— Речи, — кивнув до старішого з них Великий князь.

Між, якого звали Лоськом, ступив крок уперед і торкнувся рукою м'якого килима:

— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть підвечір або ж пообіді.

— Скільки їх є?

— - Рать Еція, рать Літорія й рать Ромула, княже.

— Значить, усі укупилися, — мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нічого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Між Лосько сказав:

— Із ними готи Теодорікові.

— Хто?!

Лосько незворушно повторив:

— Готи західні, княже.

— То лжа є! — гукнув князь. Тоді глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вічі: — Кого послав єси на вивіди? Теодорік мені клявся, що внизує меч у піхва.

Вишата розгублено мовив одне слово:

— Готи.

Він, бувши окремо від Гатила, не знав про його переговори з Теодоріком і не сказав князеві, повернувшись з облоги Генабума, що разом із римлянами бачив там готів. А се виявилося несподіванкою для князя.

Гатило страшенно розлютився. Він повиганяв надвір усіх вельможів своїх і ходив по полотці, мов у нього заболіли зуби. Вельможі стояли, стирлувавшись оддалік Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всі спідлоба позинали на Велімира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепідів Ардаріка. Хоч вони були східними готами й досі вірно служили Гатилові, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорікова зрада була яскравим свідченням того. Ще не відомо, як поведуться вони, змушені воювати проти своїх кревних родичів візіготів.

Остроготські князі теж переживали, особливо ж Велімир й Ардарік, Гатилові улюбленці, до яких руські князі та боляри ревнували свого володаря. Велімира Гатило любив за його вірність, Ардаріка ж за відданість і живий розум…

Цілу ніч прибувало на гору ополчення руського князя, й тільки на світанку до Гатилової полотки ввійшов Божівой.

— Усі смо, Великий княже, — сказав чернегівський князь.

Богдан Гатило, який цілу ніч не спав і лише вдосвіта стулив повіки, втомлено потер обличчя й нічого не відповів.