Слава ЗСУ!

Зі сходом сонця Вишата наказав укріплювати табір. Усі вози та мажари обозу було розіставлено величезним колом на горі й позчіплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у підошві довкола гори, можі заходилися рити суцільний глибокий окіп. Робота тривала цілий день, і коли надвечір прибули дозірці й повідомили, що римляни та візіготи наближаються, табір ополчення руського був схожий на неприступну твердь.

Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем і ведмедем на ньому, що сяяв і тріпотів у відблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бік річечки. Він уже знав, що римляни звуть її Мауріакум. Горб на тому боці займався тисячами багать. Ецієві, певно, доповіли вивідці, що гуни стоять навпроти через річку, та він і не ховавсь. Мабуть, вирішив, що пропоновані йому гунами позиції цілком сприятливі для нього. Неширока мілка річка, обабіч два досущ однакові горби гонь по п'ятнадцять у перетині, й навіть відстань до річки між ними однакова — по п'ять гонь. Єдина різниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здіймався ще один, довгий і вигнутий підковою до річки, оточуючи менший горб із трьох боків. Але його навряд чи можна було розцінювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се місце, щоб Ецієві не спало на думку відкидати пропоноване поле бороні. Й хоч на захід від довгої гори здіймалася ще одна, маленька, така сама, як і горб, де стояв Гатило, й між ними на вигині річечки Мауріакуму пролягла драговина, звідки линуло голосне квакання жаб і крекіт нічного птаства, — зате ж і в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхід од першого витягався понад річкою один, а далі, вже руба до Мауріакуму, другий, удвічі більший. І за римським станом, як і за табором Гатила, теж протікала річка — заслін на випадок відступу.

Ецій мусив оцінити таку великодушність із боку гунів.

Гатило дивився на їхній осяяний вогнями табір і намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тоді, літ тому сорок, Ецій був талем при дворі діда його Великого князя Данка в старій стольниці Витичеві. Невже й він тепер постарів і посивів? Тоді се був хитрий і в'юнкий іллірієць, а тепер став римлянином і римським патрицієм, якому сам імператор Валентинівн змовчував. І то мусило бути правда, бо ж Ецієва слава непереможного водія легіонів бучала ще тоді, коли Богдан Гатило був молодий і навіть геть юний.

— Палять, — сказав, підійшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бік, де мерехтів багаттям римський табір.

Гатило тільки кивнув, і старому конюшому було досить і того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевірити, як несуть сторожу вої руські на березі Мауріакуму та на всіх вартах навколо табору. Гатило ж увійшов до своєї полотки, опустив завісу й дмухнув на поставець, підвішений до середньої сохи. Він заснув одразу, щойно ліг і вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю — далася взнаки вчорашня безсонна ніч і цілоденна біганина.

Вранці, ще Дажбог і на світ не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочникові, й той заграв сигнал готовності. В усьому величезному таборі, оточеному возами та глибоким ровом під горою, заграли труби й роги. 3-від римського стану їм відповіли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. І коли на всході вдарило списами перше сонячне проміння, з-за річки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мідними бляшками, але без мечів і сулиць. Латиняни попросилися до царя гунів Аттіли.

Богдан сказав упустити їх.

— Патрицій Ецій, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобі й твоїм воєводам, царю! — сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.

— Хай вернуться його зичення на нього ж, — відповів Гатило через тлумача Костана. — Й о що молить патрицій?

— Рече битися взавтра, царю, — мовив той самий чорнявець.

— Пощо?

— Бо римські й готські вої цілу ніч не спали, й буде нечесно, коли цар гунів Аттіла скористає собі їхню муку.

Гатило довго думав, тоді сказав Костанові:

— Речи їм, хай перекажуть своєму вождеві: руси ніколи не б'ють безоружного!

Й відпустив нарочитих од римського полководця. Він передбачав се. Заставши русів у вже готовому й міцному таборі, латини обов'язково намагатимуться відкласти день великої раті, щоб і собі добре зготуватися. Й передбачення справдились.

Можам руським і всім їхнім з'юзникам було дозволено ходити вільно, але бути приоружно й коней не розсідлувати. Вишаті Гатило сказав:

— За малою гіркою по той бік болота постав заслін. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотні пішців і комонників. Гатило ще раз перевірив укріплення — мав побачити востаннє все на власні очі — й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табір вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пішці з усіх земель. Вони поскидали з себе зайву одіж, але мечі тримали на пасах через плечі, їх було так багато, що з гори Гатилові здавалося, ніби то одне живе й ворухке тіло, яке зайняло всю смугу між окопом та возами. За кільцем возів гуртувалася кіннота, й там було ще тісніше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнів, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навіть найближчі товариші. Між конов'язами ходили можі, вдягнені й напівголі, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майоріли барвисті корзна воєвод і боляр, і прозірними вежами стояли позв'язувані десятками довгі списи.