Слава ЗСУ!

Перед обідом до великокняжої полотки прийшов Ардарік. Вождь численних полків остроготської Гепіди був похмурий, його світлі, майже білі брови звелись на переніссі.

— Йду не лише від себе, Великий княже, а й від Велімира, Тодомира та Видимира...

— Відаю, про що ректи-ймеш, — перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втішився його словами.

— Ти відаєш, і всі відають, а твої князі, та боляри, та великі воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи...

— Я-м сполчився не проти всіх готів, а супротиву Теодорікових. Теодорік зламав слово своє. Він є ускоком з-під волості городу Києвого, й я покараю свого роба невірного. В східні ж готи вірні слову своєму, й ти, Ардаріку, речи друзям своїм і моїм приятелям Видимирові, Велімирові та Тодомирові, що Великий князь київський однаково любить усі язики, котрі шанують у ньому вождя.

Ардарік мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тільки тоді, коли той закінчив:

— Так речеш ти... А вельможі твої мислять другояко...

— Всі відають, що ти був єси й лишаєшся міжним вождем під моєю рукою.

Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатилові не тільки се. Богдан терпляче ждав, і нарешті Ардарік промовив:

— Там однокровні наші. Західні готи, але таки готи, і я. Великий княже...

Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.

Він сказав:

— Я поставлю твоїх, і Видимирових, і Велімирових, і Тодомирових готів там, де стояти-ймуть не західні готи, а римляни. Я вже-м думав про се.

Ардарікове обличчя просвітліло, й досі зведені докупи брови розійшлись. Він стримано, але шанобливо вклонився Гатилові й пішов. А Богдан лишився знову сам на сам зі своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан іспанський та маврітанський Гейзо й досі не прийшов зі своїм військом. Не прислав навіть можа нарочитого сказати, де він є й що собі думає. Та й Гатилові нарочитці, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у воді тонули.

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звідси річку Марну, до полотки несміливо заглянув Вишата. Після своєї невдалої облоги Генабума він і досі почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тільки й чекав старого конюшого, спитався:

— Де той твій... калмак?

— Шаман?

— Шаман.

Вишата махнув рукою в полунічний бік.

— Приведи.

Перший вельміж землі Руської вийшов і за півгодини повернувсь із калмаком. Шаман радо всміхався до Гатила на всі свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

— Ворожи! — наказав Гатило.

— Кого ворожи? — перепитав шаман і нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руські кумири? Калмацькі кумири?

— Ворожи, до кого вмієш.

Вишата сказав:

— Ардарік має юдея.

— Ворожбита?

Вельміж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий міх, який висів йому через плече, й заходився розкладати на килимі своє причандалля: велику картату хустку, темну мідну кулю, в якій щось торохтіло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь коріння та зілля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих і зав'язаних брудною ганчіркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвір, і незабаром челядник уніс і поставив серед полотки велику мідну жарівницю на високому тринозі. В полотці, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повітрям.

— Треба сідай у куток, — сказав шаман Гатилові й Вишаті, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар і кинув туди кілька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тоді ворожбит узяв свою мідну кулю й заходився тупцяти навколо жарівниці й торохтіти кулею. Він бігав, теленькав і щось незрозуміле виспівував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часі шаман сів коло жарівниці, підібгавши обидві ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кілька корінчиків, линув туди з кожного горняти по кілька крапель якоїсь рідини — аж засичало, й узявся вигравати на писклявій дудці, водночас пильнуючи жарівницю. Звідти підіймались угору тонкі рожеві дасма диму, й клубочились, і розвіювалися під повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здіймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тоді шаман урвав той писк і впав долілиць на килим, аж його біла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала під жарівницю.

— Що є? — стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись підвести голову, промимрив плаксивим голосом:

— Погана-погана, княз...