Слава ЗСУ!

Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не відповіли на виклик. Незабаром з-од їхніх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитців. Богдан упізнав учорашнього молодого сла. Другий був новий — ще молодший за сього.

— Патрицій Ецій кличе Аттілу перейти на наш бік. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрітися. Між нами річка, світлий царю.

Богдан відповів через тлумача Костана:

— Речи велеміжному Ецієві, що Аттіла просить його на свій бік. Учора ми смо вже вволили мольбу Еція, хай таки він уволить нашу.

Нарочитці повернули назад, а Гатило подумав, що міг би таки й уволити волю Еція. Вишата сказав:

— Мілко є. Він не відає.

То була істина, Ецій і справді не встиг виміряти глибину річці й тепер боїться: пустить свої легіони на той бік, і гуни переб'ють їх ще в воді.

З сього можна було б скористатись. І коли римські нарочитці з'явилися на протилежному березі вдруге, Богдан відповів, що згоден переправитися через річку, хай лишень римляни та готи відійдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повідомили волю зверхника:

— Патрицій Ецій згоджується!

У ворожому таборі заграла сурма. Гатило скликав своїх князів та боляр і звелів пропустити комонників уперед. Усе робилося швидко: списоносці та мечники розступилися, в проходи ринула кіннота й умить переправилася на той бік Мауріакуму, за нею бігцем подалися пішці. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетіли на них. Такого блискавичного кидка ніхто в римському таборі не сподівався. Руська кіннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якій Ецій найменш довіряв і яку й поставив туди, щоб мати її під пильним оком лівого та правого крила.

Тут мало хто й чинив опір. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланів, бана Санка, ябеду, й Санко відповів дуже прихильно. Так само було вчинено й із жупаном Сватоплуком, який двічі спробував гостроти руського меча й не хотів утретє, й з вождями поморських вендів-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полків змішалась і завирувала, й доки лівий римський та правий готський краї спам'яталися й повернули свої коп'я туди, надійшли пішаки руської раті. Вони не давали римлянам і готам зімкнутись водно. Підвладні Гатилові готи Ардаріка скліщилися з першими лавами римських легіонів, готи мусили битись окремо проти численної раті деревлян, сіврів, лугарів та всіх інших, кого вів уперед п'ятдесятишестирічний князь Годой.

Комонники Гатила відтиснули назад, аж під саму гору, де тепер стояв порожній римський табір, воїв бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князів і жупанів і поволі гнали їх поза готськими лавами конунга Теодоріка до берега. Одні хапали їхнє оружжя, інші скидали вершників з коней, і вої, що допіру становили середину ворожої лави, тепер уже мало нагадували військо. Тільки молодий жупан Міровой, що так підступно повівся з рідним братом Хладівоєм, кричав до своїх воєвод і сотників не піддаватися проклятим русам і стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сідла, строщивши руку.

Міровой, ухопивши меч здоровою лівицею, спробував ударити в спину бана Санка, що нагодився під удар, однак Санко ще міг упоратись із людиною без правиці. Міровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега.

Римляни під проводом самого Еція билися спокійно й розважливо, як і належить уславленим легіонам уславленого полководця. Ардарік із Велімиром, Видимиром і Тодомиром щосили тиснули на закуті в цупку скору та залізо римські лави, але дістати середини, звідки керував Ецій та його помічники Літорій і Ромул, так і не могли.

Один за одним падали під ударами коротких римських мечів лави білобривих остроготів. їхні місця займали задніші, але тісні шереги легіонерів стояли щит у щит, і хоч поранених та вбитих було багато й серед них, однак Ардарікові не щастило пробити в щільно стулених щитах бодай одну продухвину. Трохи далі в ліву руч тялися довгими коп'ями його комонники з комонниками римськими, та й там кумири не схиляли вагів своїх ні в один, ні в другий бік.

Помалу середина спорожніла. Багатьох русини вже переганяли на той бік, до свого табору, затяті прихильники Риму лишились лежати на полі бороні або ж перебігли туди, де билися з русами готи чи латинці. Декотрі ж повернули списи проти своїх довчорашніх господарів.

Гатило тепер носився від одного краю до другого через усе ратне поле. Скрізь лунали болісні зойки поранених, рать до хрипу кричала всіма мовами Європи, в повітрі дзижчали стріли, пущені не знати й чиєю рукою, й Гатило продирався між них, цілий і невшкоджений. Готи Теодоріка билися в металевих та цупких, мов підошва, скоряних латах. Русини, як і завше в бою, незважаючи на страшенну спеку, були в овечих, вивернених навиворіт, гунях. Ворожі мечі й сулиці сковзали по довгій вовні й відскакували незгірш, як од готських лат. Лише хто не хто з-поміж русів мав на собі скоряну різницю або кольчугу з тонкого дроту. Хтось крикнув: