Слава ЗСУ!

Узявши з собою Ардаріка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовірне. Розгублені легіони втратили лад і змішалися з руськими ратниками, а се було найгірше, чого міг сподіватись навіть такий досвідчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях між, як вождь римських залізних легіонів Флавій Ецій.

Валка точилася тепер на всій десятигонній долині між двома горбами, й Ецій не міг ні зібрати розсипані легіони, ні навіть скликати легатів та квесторів, бо й сурмач кудись пропав — чи ліг, підтятий гунською сулицею, чи, може, й утік.

Ецій бився куцим мечем поряд з десятком ветеранів своєї преторської когорти й помалу прокладав собі дорогу вперед, хоч і не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легіони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись із кільця, в яке його взяли були ворожі мечники, він повів п'ятьох, уже тільки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамір. Але червнева ніч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужі. Ецій дослухався мови — се лишалось єдиним дороговказом, а римські легіонери віддавен одзначалися красномовством у брутальній лайці. Він спробував передолати їх голосом, та його вже ніхто не чув або й не слухав. Старому полководцеві огидно тремтіли коліна. Він дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобі п'ятдесят шість і ти цілий день витримав отаку боронь, то рука вже відмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавій Ецій, а навіть Флавій Валентинівн.

Цілу ніч вождь римських легіонів проблукав із одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем між горбами, річками та драговинням, і тільки по других півнях прибивсь у табір своїх союзників-візіготів, та й то випадково. В готському ж стані теж панував цілковитий безлад.

Коли Гатило наказав Ардарікові забрати свої дружини, візіготи зразу ж одчули полегкість. Руських воїв стало рідше, й вони потроху відступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорік підохочував своїх райтерів і кнехтів зробити ще один, останній удар, щоб перекинути русів у річку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.

Й потомлені райтери додали тиску, бо й русичі стомилися за довгий червцевий день і ледь вимахували мечами.

Й раптом білий жеребець Теодоріка (проти ночі він пересів на найбілішого) спіткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повітрі майнуло червоне корзно конунга, та сподівалися, що він устане й йому дадуть нового коня: сьогодні таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорік лежав і не підводився. Коли кілька райтерів нахилилось над ним, він хрипів, і з рота й з носа йому бігла чорна кров. Теодорік намагався підвестися й щось сказати, та кров цебеніла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кілька ребер з лівого боку було переламано — певно, це зробив кінь копитами. В горлі ж стриміла, глибоко вп'явшись, чорнопера стріла. Коли вона здогнала конунга — чи ще на коні, чи під час падіння, — того ніхто не помітив. А кров цебеніла й цебеніла, й руда борода конунга готів Теодоріка стала від крові чорна.

Коли готи, піддавшись на хитрість луганського князя Годоя, почали тиснути на руські лави й перти їх до річки, Теодорік, сіпнувшись усім своїм важким тілом, віддав богові душу. Готи, розлючені смертю свого вождя, гнали русичів, мов оскаженілі леви, гнали до річки, гнали бродом понад чорною драговиною, керовані сином Теодоріка герцогом Торісмундом. І на тому боці річки, вже в долині, готам західнім раптом ударили в спину готи всхідні, й усе пішло шкереберть. Руські полки, які досі втікали чи вдавали, ніби втікають, тепер повернулися лицем до них і теж ударили. Й доки Ецій на протилежному кінці долини марно намагався зібрати розтрощені й розсипані легіони докупи, новий вождь візіготів герцог Торісмунд робив те саме край чорних очеретів болота.

Громогучно лящала й дзенькала зброя, звідусіль долинали люті й розпачливі крики, й у темряві плавали тільки невиразні тіні ратників.

— Готи-и! — вигукнув Торісмунд, вигукнув так само, як цілий день сьогодні вигукував його батько. — Бийте шолудивих псів Ардаріка!.. Бийте зрадників!.. Усі до річки!..

Та його, як нещодавно й Еція, ніхто не чув. Торісмундові слова передавалися тільки від сусіди до сусіди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до річки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали їх. А тоді зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незліченна кіннота Тодомира та Божівоя й розсипала готів по всій долині. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали їм зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцогові Торісмундові, та хтось із товаришів перерубав мотузку мечем. Торісмунд зострожив коня й пустив повіддя — куди виведе. Кінь довго кружляв між темними постатями ратників, невідомо й чиїх, і нарешті привів Торісмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одіна, й усіх на світі кумирів і натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули: