Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Меч Арея

А Людота зійшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й відштовхнувся. Вода підхопила його й понесла вниз.

Той меч дався Людоті нелегко. За нього він узяв велій гріх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, і Дажбог, і Дана, й Перун, і Морана, й інші кумири, яким чинять требу русини. Хіба що заступиться Юр Усепобідник...

Людота викував за сі двадцять шість літ одинадцять мечів. Йому допомагав і коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлі, другий теж дав ледь помітну тріщину, й Людота пошпурив його в залізяччя за міхами. Третій пощербився на твердому тисовому дереві, четвертий на дикім камені...

Той камінь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, він спершу рубав нею, тисову колоду під ковачницею. Всі інші мечі, після третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким і коли.

Так спливали роки за роками, Людота купував у гречників найкращі харалуги й кував з них мечі, щоб скришити їх на дикому камені. Смерди сміялися з нього, бо хто ж рубає, мечем каміння, та коваль кував і кував, майже зошалівши від невдач. Він їв землю й мусив дотримати тієї клятви.

Десятий меч скришився тільки по сьомому чи восьмому вдарі, тоді-таки перервавсь навпіл. Одинадцятого Людота не встиг спробувати. Сталася подія, що змусила його забути й свої мечі, й жону з дітьми, й рідну хату.

Людотина думка, власне, боліла тільки жону його. Ковалиха Славка добре пам'ятала свою молодість, і ту купальську ніч, коли її вмикнув Людота, й той день, що дав їй волю. Вона, як уміла, допомагала своєму ладові й страждала від Людотиних мук не менш за нього самого. Він їв князеві київському землю, й сей тягар тиснув їй на душу всі літа.

Й якось випадково Славка довідалася від бабів, що старці київські, й білогородські, й городиські, й з багатьох сіл і городів руських засперечалися. Було те, коли вмер старійший старець витичівський Пошогод, проживши на сім світі літ сто й одне. Й людьми пішла чутка, ніби старці зібралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досі його зберігав Пошогод.

Славка зібрала все своє жіноче вміння й дізналась од родаків городиського старійшого старця діда Славути, буцім дідо кудись учащає — чи то в Діброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повідала се можеві своєму. Людота наче сказився. Він кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дідо виявився страшенно хитрим старцем. Він так непомітно вислизав з Городища, так скрадався нічними стежками, коли мав кудись іти, що Людота тільки кусав собі губи від безсилої люті.

Одного разу він пішов до Славути й просто розповів йому все — й про ходіння роті князеві київському, й про свої мечі, й про чутки, які поповзли по смерті Пошогодовій. Дідо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатилові», — раптом ска-цапів:

— Де я його маю! Не маю нікотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатилові? Хочеш, щоб усі ми стали смо челяддю князеві київському? Всі — й поляни, й деревляни, й сівер, і всі!.. Не маю нікоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не виділи віча мої! Не твоє то діло! Йди геть!

Людота поплентав до сліпого відьмака Сміла. Півторасталітній дідо, білий, як мара, вислухав смерда, але нічого й він порадити не зміг. Лише сказав:

— Чую, завовтузилися старці наші старійші, а що то є — не повім... Щось та є...

Коваль, не заходячи додому, переліз на той бік гостроколого заборола, здалеку обійшов Городище й засів у ліщиннику край битого шляху, що вів спершу до Білгорода, а потім до городу Києвого. Він просидів там цілий день і зібрався чатувати й до ранку, бо дідо Славута, коли то правда про Юрів меч, мав щось робити.

Й не помилився. По перших півнях, серед глупої ночі ворота городиські заскавуліли, й звідти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий після дощу шлях самотній кінь. Висидівши цілий вечір і півночі в ліщиннику, Людота тремтів од холоду й голоду, бо ж не взяв із дому й окрайця хліба.

Коли комонник у темній гуні проминув його й подався клусом у бік Білгорода, Людота й собі потрюхикав за ним. Так він біг аж до самої Либідь-ріки, насилу переводячи подих, тоді лише дідо Славута, чи хто там, притримав коня за повід, і Людота зміг оклигати після виснажливої біганини.

Довкола було морочно й страшно, якісь тіні раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворічний коваль; переконуючи себе, що то йому тільки ввижається, плював через ліве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.

А той звернув у берег і почав долати повноводу річку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собі слідком, хоч стояла тільки половина місяця квітного й вода була різучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув із себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далі.

Попередня
-= 136 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!