Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Тоді присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рік єси папі, що Рим хоче відкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфір може спокійно сидіти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхіть. Про тебе піють пісні в Римі, що єси звір і душогуб, що поруйнував єси многі городи римські, й грецькі, й скрізь, де минаєш, палахкотять вогні...
Гатило слухав і думав, що цісарівна каже не те, бо він і руйнував, і палив, і вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв і його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв і слухав, і дивився кудись убік, де від липневого вітру тихо ворушилося сукно полотки.
— Тепер я-м увиділа тебе, й почула мови твоєї, й можів твоїх увиділа-м і... — Вона загнулася й спробувала заглянути Гатилові в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: — Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я відаю, греки мали жадання зотруїти тебе... Мислиш, і я також?.. Боїшся? Візьми мене — повези з собою, а там як хочеш. Я-м собі мислила, що єси схожий на китайця, бо так усі речуть у Римі про тебе. — Вона млосно засміялась. — Але тепер сама-м увиділа... Боїшся? Буду жоною, робою, наліжницею — чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…
Гатило від часу заратіння з Римом і готами не знав ані жодної жони, бо то теж, був покон землі Руської й раті руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сієї жони. Він одступив крок до виходу, але цісарівна, теж утративши рештки волі, підбігла й пригорнула його за всіма вітрами печену шию. Гатила всього сповили тонкі пахощі її молодого, натертого всхідніми оліями тіла й узяло йому розум. І тільки в останню мить він люто схопив її в обійми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибіг з полотки, мов утікаючи від самої чуми.
В літо 452-е
Місяця стичня
Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зі свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближніх землях Деревській та Сіврській по жовтому падолисті та по першому молодому снігу. Все йшло чудово, й він почувався так добре, як, може, не почував себе ніколи досі. Його могутня, найбільша в світі держава простяглася від островів у Полунічнім океані до моря Хвалинського, й моря Руського Понтійського, й до високих між ними гір Гурартських, і до гір Гемських по той бік Дунаю-річки, й до моря Латинського, й до гір Альпових, і до другої річки — Райни. Готи всхідні Ардарікові, й Видимирові, Велімирові та Тодомирові в Паннонії й Сіврському півострові, званому Ютланд, були робами його слухняними, всі землі по той бік Райни схилялися перед ним, усі землі за горами Піренеями, й в Африці, й на островах, що під рукою великого жупана Гейза, дякували київському князеві за вспоміч братню та порятунок, гордий Рим і могутній цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала ні краю ні межі.
Навіть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусібіч оточували глибокі рови й високі стрімкі вали за ровами. Над валом же здіймалися небачені в сих землях, ані в Римі, ані в Константинополі-городі стіни з міцних, мов залізо, дубових клітей, натрамбованих жовтою глиною. Крім двох давнішніх воріт, Полудневих та Палунічних, з'явилися й треті — Всхідні, що виводили на верхні токи й до Хрещатого Яру.
На головній вулиці, що вела з Полудневих воріт до Полунічних, розділяючи Київ город на дві нерівні частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбі[39] стояли руські кумири. Бог, і Дана, й Дажбог, і Перун, і Волос, і Юр Побідник стояли, як і споконвіку, лицем до східсонця, але нові й світлі, мов умиті росою.
В княжому дворі теж сталися зміни. Біля самих воріт виріс новий хором княжий — з підклітями, повершим та «горою». Він був удвічі більший за старий, вздовж усього хорому тяглися відкриті сіни, над «горою» ж здіймалися дві високі чотиристінні вежі, гарно рублені з тесаних обаполів і ще краще вирізьблені київськими теслярами. В порівнянні з ним старий хором тепер здавався кліттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Між ним і новим хоромом Гатило звелів закласти чималий садок, і ввесь двір набув зовсім святкового вигляду.
Навпроти хоромів рівненьким рядом виросли чотири будівлі, де сиділи постійно можі Гатилові. В трьох інших біля воріт мешкали сотники й десяцькі, а також ночували нарочиті можі та незначні сли, яких у дворі Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, і волівниць, і кошар на вівці та кози, й клітей та зимників для зрослого господарства. Й серед просторого вільного дворища заглядав у глибочезний і широкий колодязь із суцільним зрубом одноногий журавель.
[39] Тепер там початок вул. Володимирської, трохи вище від історичного музею.
