Слава ЗСУ!

— Хіба то мало! — виправдовувався він. — Греки ще ніколи не платили нам дані. Тепер платять.

Князям і веліїм болярам дісталося по чималому кушу, решті боляр і ліпших можів також, і вони потроху замовкали, хоч військом, яке зібралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхні саме ратилися в Асії.

За статтями вгоди кілька тисяч полянських, і деревлянських, і сіврських можів, і косаків-луговиків пішло служити найманцями в імператорське військо.

Так Богдан опинився в золотосяйній стольниці над Босфором. Відтоді минуло більш як дев'ять років. Туди він. ішов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собі й меча, й вогню, й голоду та підступів, бо на них не скупились ні ромеї, ні їхні численні вороги в Європі й Асії.

Порівняно до Константинополя Київ город видався Богданові маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сією сміховинною «стіною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпідії, які кидаються скелями, не згадуючи залізночолі тарани та багатоповерхові гелеополі, що здатні пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стіну цілу зграю мечників і стрільців. Приблизно так само був укріплений і стольний город Витичів. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато міцніша, та Богдан аж туди ніколи не їздив і не дуже вірив у ті балачки. Наші князі впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзників, а великому військові подолати таку обшир зась.

Усе було так і не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.

А він не дуже вболівав державними справами, оточив себе пройдисвітами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого більше двох десятків наліжниць, які мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.

Богдан думав про се, сидячи під кущем калини в тому самому місці над глибоким Хрещатим Яром, де літ тому десять уперше освятив себе в справжній січі. Місток був старий, трухлявий, півпоруччя з боку городу відламалось.

Князь несолодко всміхнувся. Місток інколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять літ вибився в домажиричі й ще дужче погладшав.

Зодзаду в князя сидів Вишата. Він щось мугукнув. Князь, після повернення додому, наставив його за старого конюшого.

— Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бік яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонників. Поминувши місток, вони вгледіли під калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Віддавши коня супутцям, найстарший з них підійшов і за давнім звичаєм торкнувся рукою трави — ні більше, ні менше, саме так, як споконвіку віталися поляни, не скидаючи шапки.

Князь усміхнувся.

— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

— Рече Рогволод, Великий князь, твій дід, аби-с прийшов ти до городу стольного.

— Пощо я йому в потребі есмь?

Нарочитий зам'явся.

— Не відаю, княже.

— Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь і скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

— Кажи при ньому, не страшись. Далі сього місця твої слова не підуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровідців і притишеним голосом проказав:

— Ясичі розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

— То й що?

— Гречники не можуть ходити в Ольбію по сіль.

— Нехай знову збере можів і піде на ясичів.

— Пойняли...

— Кого?

— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимі потяли, Вогняна полонили, хай тепер іде на них Гатило.

— Краще потятому бути, ніж полоненому, — сказав сердито князь, тоді недовірливо подивився нарочитому в вічі. — Так і рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий зніяковів і визнав:

— Ніт, княже, рече «Богдан». А се так усі на тебе речуть. Богдани, мов, многі, Гатило ж єдин.

Богдан усміхнувся, й нарочитий, посмілівши, додав:

— Не забули смо, як ти тому десять літ під своїм Києвим городом княжну нашу від погибелі порятував. Малий був єси, не відаєш.

Вишата й собі засміявся, князь же спокійно запитав:

— А де та ваша княжна тепер?

— Ясновида? Та де ж... У Родні. В Родні, — повторив він. Йому стало чи то шкода її, чи ніяково за своє недоречне запитання. Отже, в Родні. Нарочитець розвіяв усі його сумніви: — Не доля нашій княжні. Се вже вдруге. — Він мало не назвав імені того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. — Й не вдовиця, й не так щоб невіста... Вогняна ж князя... Тож Рогволод і рече: нехай тепер іде на ясичів Гатило... Богдан.