Слава ЗСУ!

Так Гатило й повернувся додому, й ніякі Бориславові хитрощі не допомогли, й усе лишалося, як і було ввесь прожитий рік, і ніхто не знав, чого сподіватись від дня прийдешнього, й найменше за всіх знав се сам Богдан Гатило.

Дні точилися сумно й одноманітно, він ціле літо не виходив за стіни дідинця, вітчого й діднього двору, тільки надто паркими вечорами сідав на лавиці в молодому садку й мовчав разом із дідом Шумилом, який теж став неговірким, тільки раз по раз бухикав — глухо й глибоко, мов із порожньої діжі.

Тепер Богдан од ранку до вечора читав. І то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його світлиці луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними різами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзі йшлося про дивні речі. Досі йому й на думку не спадало, що світ стоїть споконвіку на трьох слонах, названих мамонтами, що ті мамонти нічого не їдять, а тільки глибоко дихають — коли вдихне перший, полудневий, він роздимається й більшає, й світ над ним підважується й відхиляється од сонця. Тоді сонце ходить низько над світом, і се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, світ нахиляється до сонця, й починає теплішати. Два ж інші мамонти перекидають одне одному сонце й місяць, і тоді настає день або ніч. А зорі — то вічі померлих людей, бо й досі ж кажуть не тільки «дивлюсь», а й «зорю». Де людина вмерла, над тим самим місцем спалахує її зірка. Найбільше ж умирає людей на важкому шляху через полудневі степи, тому й на небі ціла дорога густих зірок, які теж називаються Соляним Шляхом, бо дрібка солі на Русі дорого важить, і нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.

Розповідалося й про те, звідки на світі взялися звірі й що кожен звір у собі несе, — собака вірність, бо створена богинею Вірою, кішка — лжу, бо ховається в ніч і дітей своїх зачина тільки вночі, ведмідь — силу й любов до землі своєї, бо в давнину ведмедів звали русами, й поляни зродилися саме від них і тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.

Богдан читав і порівнював те четмо з грецькою книгою про їхніх кумирів. І раптом замислився. Ніде в руському письмі не сказано про те, відколи ж оті три слони-мамонти держать на своїх спинах світ. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхній Христос народився літа 5508-го, Адамос же літа 1-го.

Він перегорнув усю товсту книжку й ніде не знайшов про те, відколи ж існує світ на Русі. Було сказано, що від окняжіння Великого князя Велімира до його смерті минуло літ двадцять і п'ять. Але ж греки пишуть: літа божого такого-то. А як же ми?

Він сердито відсунув книжку, коли ж увечері здибав коло порога скомороха, спитав:

— Скільки вже світ є на Русі?

— А що стало? — здивувався Харко Мурин.

— Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. — Й розповів скоморохові, в чому річ.

Харко Мурин запитав:

— А де починаються зорі?

— Як то де?

— Мають вони почин?

Се було зовсім нелегке запитання, й Гатило не тямив одповісти. Нібито ж усе мусить мати почин і кінець? Тоді Харко намалював пальцем у поросі велике коло круг себе й спитав:

— А де сьому колові почин?

Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатилові.

Але, на відміну од кола, книжка мала початок і кінець, і князь урешті дочитав її. Й знову потяглися кволі й сірі дні та нестерпно довгі ночі. Вранці Богдан думав про те, що мерщій би надходив вечір, а лігши в цупке ложе, не міг дочекатися сходу сонця. Й думки поволі теж замерзали в голові й тяглися мляво й сонно, й він міряв дні сніданням, обідом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Іладіка й приносила свої одноманітні полумиски.

Гатила дратували й ті полумиски, й сама дівчина в довгому до п'ят полотті, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на ті, що споконвіку стоять на священному Перуновому горбі навпроти воріт княжого двору. Іладіка приходила з тремкою усмішкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей і завжди довго торохтіла на столі полумисками та братницями, довше, ніж міг витримати Богдан. Його дратувало все в ній, і він грубо питав:

— Усе вже-с перемацала?

Тоді вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має ні вітця, ні матері, ні когось кревного в сьому чужому для неї світі. Але наступного разу він знову грубо виряджав її геть, і все повторювалось, і дні тяглися за днями, незалежно від години надворі, невиразні, й одноманітні, й сумні.