Слава ЗСУ!

Скільки часу минуло — Богдан не знав і не думав про се, й коли відчув під ногами пісок, не мав ні сили, ні бажання рухатися далі.

— Ху!.. — сказав хлопець у кожусі — то був молодий отрок, худорлявий і чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятівника, тоді повернув голову до коня. Коневі очі були з пристуленими повіками, й ся його несилість і приреченість вивела комонника зі стану смертельної втоми. Він раптом тріпнув головою й усім тілом, тріпнув не по-людському, а так, як роблять коні або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:

— Хто єси?

— Адаміс, — відповів хлопчина.

— Роб?

Отрок згідливо кивнув головою.

— Грек. А ти сідай, княже, верхи, сідай, сідай!

Богдан важко сів на коня.

— Ось! — хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князеві на мокру як хлющ одіж. — А я так, я бігти-йму.

Він швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кінь і не зрушив, стояв, знесилено повісивши голову додолу. Тоді Адаміс розмахнувся линвою й уперіщив його по мокрому крупі. Кінь ступив кілька кроків і знову став. Адаміс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оціпеніння, закивала головою й побігла підтюпцем. Хлопець не відставав і, коли кінь уповільнював ходу, знову бив його линвою по крупі й по ногах:

— Іо!.. Іо!..

Богдана тіпало, й він ледве тримався в слизькому сідлі й нічого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарниці...

Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищі два тижні — після крижаної купелі в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидів ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.

Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рідного сина, хоча батьком і не годився Богданові, бо був усього років на десять старший. У красну болярську світлицю, куди поклали хворого, тричі на день уносили залізну жарівню, повну червоного дубового вугілля, й се було необхідно його простудженим легеням. Коли ж Дніпро закувсь і відкрилася санна путь, Богдан попрощавсь із Судком. А вже коло ґанку спитав:

— Де твій роб?

— Котрий? — здивувався болярин.

Богдан відповів просто:

— Той.

І Судко зрозумів, про кого йдеться.

— Адаміс? А де ж є? В стайні або десь у кліті чи в оборах.

— Скільки віна дав єси за нього?

— Скільки? — Болярина така цікавість починала дивувати, й він о всяк випадок накинув ціну: — Десять гривен.

— Пощо так дорого?

— Бо грек! — не розгубився Судко.

— Скільки літ сидить у твоєму домі?

— Та скільки? — зам'явся той. — Молодий ще...

Богдан махнув рукою, тоді вклонився господареві за звичаєм і пішов до саней і до можів, що приїхали по нього з городу Києвого.

Того ж таки вечора він прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.

— За того роба, що вирятував нашого князя, — сказав тивун Маас.

— За грека? — потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч міг злупити з київського князя й більше, та вже коли Гатило сказав, то так і буде.

— Забирай, — мовив він тивунові. — Зараз гукну.

Пізно ввечері привіз тивун Адаміса до княжого двору й повідомив про се Богдана.

Незабаром юний роб стояв у порозі й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тій баранячій гуні, в якій запам'ятав його князь на березі Дніпра, а в подертій сірячині. Скупий болярин навіть на гуню хлопцеву завидів.

— Одіж маєш? — спитав Богдан.

Адаміс поторкав себе за поли:

— Маю.

— Maace! — гукнув князь, одчинивши двері. Тивун прийшов.

— Дай йому гуню добру.

— Дам, - відповів циганкуватий Маас, теж колишній роб, і зник за дверима. В наріжній світлиці панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.

— Се хай від мене буде, що-с мене порятував.

Адаміс уклонився й узяв одежину.

— Тепер іди собі.

— Куди? — вихопилося в хлопця.

— Куди хіть маєш.

Адаміс, од натури балакучий, пожартував:

— Якби на мою хіть, то подався би-м додому, в греки.

— Вільний єси, — повторив князь. — Вільний єси йти, куди маєш хіть. Хоч і в греки.

Молодий роб стояв і мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не віривши в те, що бачив і що сам чув, аж се почало дратувати князя. Він раптом запитав:

— Хреста маєш?

— Кого? — не второпав Адаміс.

— Хреста, речу, за пазухою носиш?

Адаміс мовчки витяг з-під горлянки товсту сирову нитку, на якій блиснув чималий золотий хрестик.