Слава ЗСУ!

Богдан знову глянув на двоюрідного діда, якого ніколи не любив і мав за що не любити, й відчув, як усе те здається тепер нікчемним і дріб'язковим. Йому стало цікаво, чи відчуває що-небудь зараз і Рогволод. Богдан аж зіп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидів і мовчав, і жодна рисочка його виду не мінилася, мовби й йому стало до всього байдужісінько, бо нарешті зрозумів, що все, як кажуть греки, суєта суєт. Невже-таки правда на їхньому боці?

— Жаль за дідом розбирає? — нахилився до нього Борислав, і князь не міг зрозуміти, чи він і досі кепкує, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо відповів, наче виправдовувався:

— Та ні... Подумав єсмь тільки, чи... не правійші за нас... греки.

— Я ж виджу... — буркнув Борислав, теж, власне, нічого не повівши. Богдан усміхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усміхається.

— Не нашого то розуму діло, — обізвався по часі Борислав. — Як усі, так і ми робім, бо ж инак тільки голова тріщати-йме.

В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов і линув собі меду зі дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси дужчали й спліталися в суцільне переплетиво, поминальники вже гомоніли не тільки сусіда з сусідою, а й через одного, тоді навкіс, а далі знявся справжній торг, і згодом хтось, не дуже сміливо, закинув, що небіжчик любив і випити, й попоїсти, й поспівати, а далі затяг упівголоса пісню. Та коли подав півголоса, мусиш показувати й увесь, і пісня заполонила потроху всенький горб.

— Так і в нас тризну чинять!, — звеселілими очима повідомив один з деревлян. — Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!

— Нє, так тризну правимо тільки ми, сіври!

Богдан, уже розважений, сам до себе всміхнувся. В його вухах бринів різномовний гамір, і йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домігся єдності всіх україн своєї землі. Тирзна, тризна й терзання... Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупі.

Так минула тризна.

Четвертого дня під човном було викопано глибоку яму, й корсту з небіжчиком, прикривши мережаним віком, пустили в землю й закотили колодками. В холодній ямі, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усі ті дні й ночі коло його останньої хижі горів вогонь і стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всі, навіть злі духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жінки заходилися плакати й голосити ще від ґанку княжого всиротілого терема, натовп ріс і ріс, до нього пристали й чоловіки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закінчилось інакше.

В обід навколо гори з княжою могилою зібралося душ із двісті комонників. Були й молоді, й старші, й геть підстаркуваті, зате під кожним вигравав добрий кінь. Серед вершників мелькала й цибата постать велійого болярина Борислава, крутивсь і присадкуватий Вишата, й мало не всі можі Рогволодові, й багато Богданових. Один пішець провів сулицею довгу різу, й комонники поставали на ній. Тоді той самий розпорядник почав широким кроком віддалятись у бік Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колією. Йшов довго й ще довше вертався, й коні нетерпляче тупцювалися під вершниками, збентежені таким стоянням, биті мухами й ґедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбі, й комонники рушили вскач, галасуючи й здіймаючи по собі хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарешті визначилася передня купа десятка у півтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на різних відстанях, стояли довгі віхи, під віхами ж маленькі горнятка. Маленькі, але таки різної величини, й у кожному лежала різна кількість золотих і срібних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горняті найменше, в найдальшому — найбільше.

Комонники гнали й гнали, вже й криків їхніх не чути було, й не тільки через поважну відстань, а й через гамір, що панував на горбі. Кожен мав свого влюбленця й підбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всі гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарешті комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потім повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможці, тримаючи коло грудей череп'яні горщечки, по вінця чи по поясочок виповнені коштовностями. Богдан вірив і не вірив: першим виступав на коні Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорі, Великий князь пустився бігти йому назустріч, але десь на півдорозі схаменувся. Вишата помітив Гатила й припустив до нього.

— О! — похвалився він, простягаючи князеві звойовану нагороду.

— Перший? — поспитав Богдан, і Вишата відповів широкою усмішкою.