Слава ЗСУ!

Прискакав і велій київський болярин. Він реготав і шкірив до старого конюшого зуби.

— Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого літа по князеві переставлялося.

Богдан мов сказився. Йому було добре відомо, що Борислав любить його щиро й віддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такі слова раптом допекли, й він гримнув:

— Смерті моєї захтів єси?

Борислав розгублено всміхнувся, Богданові теж стало соромно за той недоречний спалах люті й за невиправданий докір, але щось ніби штрикало його під ребра, бо людина не завжди робить і каже те, що думає й що їй на душі.

— Й він хтів моєї смерті — й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бік, де височіла нова, свіжозрубана теремниця о трьох стінах. І сього вже й поготів чинити не слід було, та біси завжди знаходять шпарку до людської душі, навкруг нава ж їх багато — безліч.

— Пощо речеш так, Гатиле? — з болем озвався Борислав. — Що зводиш на мене?..

Великому князеві стало геть соромно, й той сором ще дужче допікав йому. Він тріпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його між очі, й швидко побравсь угору, до могили. Тоді 'передумав і почав спускатися в бік стольного городу Витичева.

Більше він і не був на похороні. Сталося непередбачене. Чернегівський князь Божівой, чільник усієї Сіврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого ті полки призначалися — того ніхто не знав, Божівой теж нікому нічого не казав і нікому не погрожував, але Богдан мусив поспішати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегівському князеві спало на думку щось лихе, його треба випередити.

Старці землі Сіврської, навіть чернегівські нарочиті, нічого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на північ, лишивши посадником у стольному Витичеві свого великого болярина Борислава. Сим він убивав двох зайців: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його відсутність у стольному городі все буде гаразд.

Борислав розуміюче всміхнувсь, але не проминув дати здачі Великому князеві:

— Мислиш, я вже-м розівчився й мечем вертіти?

Богдан тільки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полуніч.

І вже потім йому розповіли про всі події, зв'язані з похороном Рогволода...

Требу поховання виконували за всіма правилами звичаю руського, й сіврського, й деревського, й луганського, як рікли старці на вічі й як поклали.

Щодня відбувалися великі чи малі поминання, й сі дні кінчались неодмінними стравами й піснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смерті.

Після трисідмичника, що відбувсь у двадцять перший день, старці оголосили:

— Котра жона чи діва має хіть придружити померлого князя, нехай рече.

Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давніше, й хоч поляни-русичі не значили сього в своєму поконі, але се була данина законові сіверян, законові деревлян, та й деякі лугарі дотримували такого обряду, тому Великий князь усіх чотирьох україн повинен був перейти в ірій, чи в рай, придруженим.

Спочатку ніхто не зголошувався йти доброхіттю з Рог-володом, хоч питали всіх роб, і всіх челядниць, і витичівських жін і дів, і смердок навколишніх сіл та городищ. І коли старці вже збиралися послати нарочитих у землі Сіврські й Деревські, раптом одна жона зголосилася:

— Я маю хіть.

Се була ще досить молода жінка в чорному полотті мало не до п'ят і в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вільними самі сині очі та брови. Брови мала широкі й чорні, з-під полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помітний сіврський приголос. Коли старці поцікавилися, хто вона є, чи має собі можа й усяке таке, жона відповіла коротко:

— Вдовиця єсмь.

І більше нічого не сказала, та ніхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такій справі слова не важать анічогісінько.

Відтоді ся жона стала на видноті, й тривало все те цілу сідмицю — від двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли місяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у ніч смерті Рогволода. Жону годували найкращим і поїли найкращим, і вона ні в чому собі не відмовляла, бо такий закон і покон деревлян і сіверян, та навіть частина лугарів його виконує й дотримує.

Коло жони завжди було багато жін, і жінок, і дів, і дівчат, і всі вони співали їй пісень і намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тінь, стара жона, мабуть, найстаріша з цілого Витичева городу й навколишніх сіл і городищ. Стариця була вбрана в усе біле, тільки голову мала запнуту чорним полотком, і то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тільки раз, охоплена несподіваним настроєм, голосно плакнула, затулила вічі кінцем полотка й довірливо тицьнулася на груди стариці: