Слава ЗСУ!

— Зараз... ні.

«Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пізніше?

— Коли ж? — спитав він спраглими вустами.

— Не раніш, як я сповню свою службу сла.

— Добре, архонте, добре, — прошепотів євнух і радо засовався на подушках сидіння.

Решту днів Годой уникав зустрічатися з ним, та й він не пнувся йому в вічі. Коли ж імператор Теодосій Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сіни й зашептав:

— Осе є завдаток. Сто літрів золота. Як зробиться... — він передихнув, немов даючи Годоєві все втямити. — Як зробиться... тоді й ще двісті літрів.

Безвусий показував у куток, де спроти світла кіптявого лампіона можна було розгледіти чималий шкіряний міх.

— Сього не візьму, — твердо сказав Годой.

— Пощо?!

— Не візьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче відрубав:

— Нехай, як зробиться.

Уранці сли вирушили назад. Разом із ними їхали й греки: сол Максимін, між вельми достойний і знаний у царі-городі, консульського сану, його ритор, письмовець Пріск — молодий, безбородий ще хлопець із жвавими очима; тлумач Вікілла-Викула і троє челядників, їхали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вів од Константинополя на полунічний захід до Залізних воріт при Дунаї. Пріск раз по раз розпитував Ореста про гнів, і про їхні звичаї, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так відповідав йому через тлумача Викупу. Годой у ті розмови не встрявав. Одне, що Пріск не знав по-руському, а він по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв із погреченим русином. У голові робилося таке, що сам не відав, як дати раду й собі, й своїм думкам. Він не тямив, як тепер подивиться Гатилові в вічі й що йому скаже. Й головне — що відповість Великий князь. А се мало першорядне значення в їхній двадцятип'ятилітній суперечці. Щоразу на думку спадали слова євнуха, й Годечан повторював їх собі не знати для чого... «Се не вбиває зразу. Воно діє тихо... Місяць і два... За сей час устигнеш...»

Євнух же, який приїздив до Гатила під чужим ім'ям, а потім у Константинополі підбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутній препозит Хрисафій.

І саме тому Годоєві не хотілося поспішати. Дорога ж слалась під копитами рівна й дзвінка, й дні збігали швидше, ніж би Годой бажав того.

У перший день місяця квітного вони дісталися табору, де й досі чекав на них Великий князь.

Місяця квітного

Коли Годой закінчив розповідь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидів, наче й не чув нічого, й луганський князь із острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:

— Речеш отак, га?.. Отак?!

Почувши його крик, прибіг Вишата, Богдан же просто шаленів од люті, та не приховував сього ні від Годоя, ні від старого конюшого. За полоткою, де досі було гамірно, теж утихло, всі дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невідь, то сікався до Годечана:

— Й не зміг єси стяти йому безбороду голову! Жона єси по всьому, не між.

І врешті гаркнув до Вищати:

— Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мій похорон? Ще-м не вмер і не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються під три діди!

— Кому? — спитав старий конюший.

— Кому?! — гаркнув ще дужче Гатило. — Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!

Вишата тупцювався на місці, не наважуючись іти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.

— Що... ректи? — протяг Вишата.

Годой наважився й собі втрутитись:

— Не ліпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи їм?

Гатило люто подивився на Годоя, немовби він в усьому був винний, і сказав трохи спокійніше старому конюшому:

— Речи: Великий князь уже все відає й так, без них, і нехай зразу ж збираються й сідлають.

— Проти... ночі?

— Йди!

Вишата розгублено пошкрібся п'ятірнею по зарослій потилиці й неквапом пішов униз, під гору, де стояла полотка слів. Годой чекав — зараз Гатило мав сказати те, чого досі ще не зрік, бо все дотеперішнє, й усі слова, й усі лайки не йшли в ніяке порівняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя київського немов на сон зморило. Він сидів на важкому дубовому стільці з бильцями, якого возив у всі походи, сидів, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметі вже майже смеркло, й Годоєві здавалося що Великий князь заснув. Але то тільки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидів нерухомо, накрутивши косу на кулак, усі знали, що зараз ні розмовляти, ні навіть ворушитися не можна. Перше слово має сказати він сам, і Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: «Осе ж видиш? Не я-м тобі рік? Не на моє хилиться?..» Й тоді вже вороття не буде.