Слава ЗСУ!

38. Я — майстер Осман

Вам знайомі вредні дідугани, які прожили життя, присвятивши його мистецтву? Всіх вони лають. Самі зазвичай худі, цибаті й кощаві. Й хочуть, аби той короткий відтинок життя, що їм залишився, був таким самим довгим, як попередній. Вони миттю вибухають гнівом — усе їм не так. Беруть у свої руки стерно влади й кожного змушують коритися. Ті старі ні на кого й ні на що не схожі. Я один з них.

Таким у свої вісімдесят був і неперевершений майстер Нурулах Селім-Челебі (щоправда, не настільки дратівливим, як я). Ще бувши шістнадцятилітнім підмайстром, я удостоївся честі сидіти з ним пліч-о-пліч у цьому ж цеху й малювати. Таким був і останній з великих майстрів Сари Алі, якого ми поховали тридцять років тому (і знову ж — не настільки кощавим і цибатим, як я). Стріли критики, що в ті часи посилали вслід цим легендарним майстрам, котрі управляли малярським цехом, нині часто-густо впинаються і в мою спину. Тому я хочу, аби ви знали: деякі зі стереотипів, що нам їх приписують, не мають жодного підґрунтя.

1. Все нове нам не до вподоби, бо не існує нічого нового, що справді б викликало наше схвалення.

2. Ми ображені й пригнічені своєю знервованістю, нещасливою долею або ще чимось, тож маємо більшість людей за дурнів. Відповідно й поводимося з ними як з дурнями. (А якби ми ставилися до людей краще, то й нас би вважали розумнішими.)

3. Крім художників, яких сам виховав, полюбивши ще з років їхнього учнівства, я забуваю й плутаю обличчя та імена решти малярів, але не через свою старечу забудькуватість, а тому, що ці імена й обличчя для мене такі невиразні та непоказні, що їх і не запам'ятаєш.

Аллах рано забрав душу Еніште. На його похороні я намагався не згадувати, як через свою тупість небіжчик колись змусив мене наслідувати європейських майстрів, яких прикропив він мені завдав. Повернувшись із похорону, я подумав: Аллахові дари, сліпота й смерть — уже не за горами. Безперечно, мене згадуватимуть доти, доки малюнки, які я створив, книжки, що проілюстрував, тішитимуть людське око, завдяки їм у серцях людей цвістимуть квіти щастя. Однак я бажаю, аби після моєї смерті кожному було відомо: на старості, на схилі віку для мене існувало дуже багато речей, що викликали радісну усмішку. Як от:

1. Діти (вони — сутність усесвіту).

2. Приємні спогади (вродливі юнаки та жінки, майстерна малярська праця, дружба).

3. Зустрічі з дивами древніх ґератських майстрів (хто не знає, той мене не зрозуміє).

Ось як по-простому це все пояснити: в малярському цеху падишаха (цим цехом управляю я) вже не можуть творити такі самі чарівні мініатюри, як у давнину. А далі буде ще гірше, все занепаде й розвалиться. Незважаючи на те що ми з любов'ю присвячуємо цій справі наші життя, я зі щемом у серці усвідомлюю, що тут, у цеху, ми надзвичайно рідко досягаємо тих висот краси, притаманної древнім малярам Ґерата. Та якщо смиренно сприймати це як реальність, то життя не буде тягарем. По суті, смиренність полегшує нам життя, тому вона — найприйнятніша чеснота в мистецькому світі.

З отим смиренням я сидів і доводив до пуття ілюстрацію з «Сурнаме», де йдеться про церемонію обрізання наших султаничів. На малюнку зображено, як єгипетський бейлербей дарує на червонім оксамиті дітям султана помережану золотом портупею та шаблю, оздоблену рубінами, смарагдами й лазурним камінням; дарує також корабель. А ще підводить до них за золоту вуздечку гонористого, баского, швидшого за громовицю арабського жеребця, його шерсть вилискує ясніше за срібло, на носі — біла зірочка, стремена — тонкі й інкрустовані хризолітом, а зверху на коні — сідло з червоного оксамиту, розшите сріблом-золо-том та інкрустоване рубінами, викладеними у формі сонця. Сторінку я розмітив сам, а учням велів зобразити коня, шаблю, султаничів, послів, що на них дивляться. Тепер то ліворуч, то праворуч орудував на сторінці пензлем. Деякі листочки чинара на Ат-майдані забарвив у фіолетове. Ґудзики посла татарського хана зробив жовтими. Якраз наносив дещицю сухозлітки на вуздечку коня, аж тут постукали в двері. Я припинив роботу. Це був хлопчик-гонець з палацу. Мене викликав головний скарбничий. Мої очі приємно запекли. Я стромив у кишеню каптана окуляр і вийшов з юнаком.

Як добре прогулятися вулицею після затяжної роботи! Світ здається дивовижним, новонародженим, неначе створений Аллахом тільки вчора.

Мимо пробігав пес, він був набагато значиміший, аніж усі його зображення. Я побачив коня, відтворюючи якого мої маляри вкладають у зображення більше смислу, аніж існує в природі.

На Ат-майдані мені впав у вічі чинар. Це був той самий чинар, чиї листочки я щойно забарвлював у фіолетове.