Слава ЗСУ!

Я уважно двічі перечитав останні слова з листа моєї красуні, тішився ними, наче дививсь на чарівні червоні ружі в садку. Майстер Осман тим часом пильно розглядав крізь лінзу зображення на папері. Я теж припав до лінзи очима й відразу здогадався, що розмиті контури чорнила — не що інше, як коні, виведені одним махом у манері древніх малярів. Художник набивав у такий спосіб руку.

Майстер Осман мовчки прочитав листа Шекюре й запитав:

— Хто ж автор малюнка? — Й сам відповів: — Звісно ж, той самий художник, який зобразив для Еніште скакуна.

Він настільки впевнений? Ми ж бо не можемо дати остаточної відповіді на запитання, хто намалював коня? Отож, вибравши з-поміж дев'яти ілюстрацій ту, яка містила коня, ми знову стали її вивчати.

То був гарний, благородний гнідий кінь, від якого не відведеш погляду. А чи справді не відведеш? Ще коли жив Еніште, та й потім, коли я залишився з мініатюрами сам на сам, у мене було вдосталь часу, щоб роздивитися цього скакуна, проте мій погляд ніколи на ньому не зупинявся. Так, кінь — чудовий, однак нічим не особливий, занадто вже просто намальований, ми навіть не могли здогадатися, чия він робота? Масть тварини — гніда, але не фінікова, а своєрідна каштанова, місцями — тьмяні домішки червоного. То був скакун, якого я безліч разів зустрічав на сторінках інших книжок. Будь-хто здогадається, що живописець виводив його з пам'яті, не задумуючись і не відриваючи руки.

Ми прикипіли до зображення скакуна, наче ті, хто прагнуть докопатися до якоїсь таємниці. І тепер у тому коні я відкрив для себе красу, що немов парувала в мене перед очима, та силу, яка змушувала дивуватися внутрішньою всеосяжністю та життєвою глибиною малюнка. «Хто ж той маляр із золотими руками, котрий відтворив коня таким, яким його бачить Аллах?» — запитував я себе, ніби забув, що він — ниций убивця. Здавалося, переді мною — живий кінь, хоча, з іншого боку, я усвідомлював, що він — намальований. Я був зачарований цими двома відчуттями, й мініатюра в моїх очах здавалася цілісною та бездоганною.

Ми порівняли розмиті водою зображення скакунів, над якими працювали задля практики, з конем на ілюстрації до книги Еніште. Не було жодних сумнівів, що в обох малюнків — один автор. І там, і там — скакуни непорушні, перша асоціація, пов'язана з ними — спокій, вони — міцні, зарозумілі та вишукані водночас. Кінь до книги Еніште зачудував мене.

— Цей кінь вийшов у нього таким гарним, що людина, побачивши його, негайно дістане аркуш паперу і захоче створити таке саме зображення, а потім її не полишатиме бажання малювати все підряд.

— Найкраща похвала для художника — сказати, що його робота викликає бажання взятися за пензель, — відповів майстер Осман. — Та зараз ми роздумуємо не над хистом того ібліса, а над тим, хто він. Небіжчик Еніште не говорив, до якої оповіді належить кінь?

— Ні. Але, як уявляв собі дядько, це — один із звичай них скакунів держави, якою володіє й управляє наш могутній падишах-ефенді. Чудовий кінь — кінь Алі Османів. Він має вказувати венеційському дожеві на багатство султана й ту безліч країв, над якими падишах володар. Кінь мав бути зображеним у стилі європейських майстрів, тобто не таким, яким його бачить Аллах, а міцнішим, кращим, реальнішим, він мав би бути тим конем, якого знають конюхи, який живе у стамбульських стайнях. Тоді б це був знак для венеційського дожа, що наші маляри почали малювати й дивитися на світ так само, як їхні, що османці наслідують венеційців, і дож прийняв би дружбу султана, змирився б з його могутністю. Коли людина починає малювати по-іншому звичайного коня, то й по-іншому дивиться на світ. Але попри всю свою незвичайність, цей скакун створений у манері майстрів древності.

Мене мов магнітом тягло до коня на папері, про якого ми стільки розмовляли. У нього був відкритий рот, і серед зубів проглядав язик. Очі горіли. Ноги — міцні й вишукані. Малюнок сам творить легенду? Чи ті, хто про нього розповідають іншим? Майстер Осман повільно водив лупою над зображенням коня.

— Що він хотів висловити цим малюнком? — щиро запитав я. — Чому цей кінь існує? Чому саме він?! Що таке він?! Чому його зображення не дає мені спокою?

— Покровителі книжкової справи, падишахи, шахи, паші, стараються, щоб ілюстрації, які вони замовляють, як і книжки, сповіщали про їхню велич і могутність, а непосильна праця художників, аж до втрати зору, та надмір сухозлітки на сторінках служать для них ознакою власного багатства. Якщо малюнки відповідають таким вимогам, тоді вони для володарів — гарні, — промовив майстер Осман. — Красива мініатюра важлива, як доказ цінності малярського хисту, винятковості дару, який рідко зустрінеш. Хист можна порівняти з тонкою плівкою золота на малюнку — його мало, але воно дороге. Тим же, хто розглядає мініатюри, гортає сторінки книжки, подобається зображення коня як Аллахового створіння, або як істоти, породженої уявою. Такі люди цінують подібність скакунів на ілюстраціях, тямлячи, що малюнки об'єднують спільні теми, сюжети; відчувають, де істина, завдяки хистові митця. А для нас краса мініатюри починається з глибини її сутності та тонкощів. Знаючи, що на цій сторінці, окрім зображення коня, залишився слід від руки вбивці, іблісовий знак, ми, певна річ, ще краще розуміємо малюнок. Але додам, що перед нами не тільки гарний малюнок, а й гарний кінь. Це якщо поди витися на тварину як на саму по собі, а не як на її зображення.