Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Вісімдесят років тому, коли шах Ізмаїл, перебравшись з військом через річку, шаблею відвоював ув узбеків Ґерат та ввесь Хорасан, то його брат Сам Мірза, щоб привітати переможця, видав книгу «Зустрічі світил»; у ній переказувалася легенда, схожа на ту, що емір Хосров записав у Делійському палаці. То було свого роду перевиданням делійської книги з копіями текстів та ілюстрацій. Так на одній мініатюрі, наскільки мені відомо з переказів, відтворено зустріч двох правителів на березі річки і святкування ними своєї перемоги у війні. Обидва володарі на ілюстрації схожі як на делійського султана Кейкубата і його батька, правителя Бенґалка Бугра-хана, так і на шаха Ізмаїла з його братом Самом Мірзою. Дивлячись на ілюстрації, оповіді до яких тримав у голові, я найперше переконувався, чи лиця героїв, скажімо, в султанському шатрі, належать тим персонажам з тої історії, яку я знаю, а потім укотре дякував Аллахові за можливість розглядати цю казкову сторінку.
Переді мною малюнок, створений шейхом Мухамедом, одним з найвизначніших майстрів тих міфічних епох. На мініатюрі зображено убогого раба, захоплення якого своїм падишахом — безмежне; поки султан грає в чевган,[192] раб терпляче, з надією чекає, що м'ячик підкотиться до його ніг; минає бозна-скільки часу, та слуга нарешті піднімає м'ячик і подає його падишахові. Робота тонка, й автор працював, глибоко переймаючись тою справжньою любов'ю, зачудуванням і покірністю, з якими, як я не раз чув, деякі раби ставляться до своїх великих володарів, осяйних падишахів, або ж молоді вродливі підмайстри — до видатних майстрів. Художник немов сам відчував себе тим рабом, який, простягаючи султанові м'яча, не сміє підвести очі й подивитися на нього. Розглядаючи цю сторінку, кожен усвідомить, що найбільше щастя в світі — передавати кмітливому, молодому й гарному учневі свої знання, а також самому стати вірним рабом якогось великого майстра. Мені було жаль тих, хто не пізнав такої радості.
Гортаючи сторінки, я поспіхом, але уважно переглядав тисячі зображень: воїнів, закоханих, скакунів, верблюдів, птахів, дерев, хмар, а щасливий карлик, ніби володар древніх часів, якому випала нагода показати багатства султанської скарбниці, з гордістю виймав зі скринь усе нові томи й клав переді мною. Серед тих прекрасних або звичайних книг нам з карликом у якійсь залізній скрині трапилися два видання: перше — в обкладинці кольору гнилої вишні, переплетене, як у Ширазі, друге — в палітурці, на яку наклали товсті шари глянцю, — так робили в Ґераті під впливом китайців. Сторінки книг були такі схожі між собою, що я першим ділом подумав, чи не є одні з них копіями інших. Намагаючись визначити, де оригінал, а де копія, я простежив імена каліграфів на написах до мініатюр, віднайшов скриті підписи, які можна було вгледіти, і врешті зрозумів, що ці два видання Нізамі — не що інше, як легендарні книги, виготовлені майстерним шейхом Алі з Тебріза для двох правителів: Каракоюнлу — Джіхан-шаха та Аккоюнлу — Узуна Хасана. В мене по спині поповзли мурахи. Шах Каракоюнлу отемнив великого майстра, щоб той не відтворив першого тому ще для когось, а художник прибився до палацу правителя Аккоюнлу й зобразив з пам'яті такі самі, але ще кращі мініатюри. Кольори ілюстрацій другого тому, які маляр робив уже сліпим, вирізнялися, як більш чисті та яскраві, однак барви малюнків з першого видання були невимовно одухотвореними й сповненими життя. Це нагадало мені про те, що спомини сліпих у темряві виливаються в немилосердну яскравість життя без відтінків, проте реальне в мініатюрі вони знищують.
Безперечно, я — великий майстер, і всевидючий, всевідаючий Аллах бачить це, тому я знаю, що якогось дня й сам отемнію; однак, чи хочу я стати сліпим власне зараз? У кімнатах скарбниці у величній і страхітливій темряві відчувалася присутність Аллаха. Він наче був десь зовсім поряд, тож, ніби засуджений до смертної кари, який прагне ще бодай кілька разів востаннє подивитися на світ, поки йому зітнуть голову, я звернувся до Всевишнього: «Дозволь мені передивитися всі ті малюнки, потішити свої очі».
Мудрість Аллаха, оповиті пітьмою легенди й притчі поставали переді мною на розгорнутих сторінках. Ось знаменита сцена, що розповідає про те, як Ширін, прогулюючись галявиною, натрапила на малюнок із зображенням Хосрова, прикріплений до гілки чинара, і закохалася в шаха. Ширазький шейх Алі Різа відтворив густющу крону чинара, вивівши кожен листочок, а згодом вирішив намалювати це дерево на крупинці рису, аби довести якомусь дурневі, що головне в його роботі — не пристрасть молодої дівчини, а пристрасть художника. Невіглас-бо твердив, що чинар на малюнку — всього лиш другорядне зображення, а головне — жагуча Ширін. Та через сім літ і три місяці після того, як великий майстер почав роботу, він осліп, тому чинар на крупинці рису залишився наполовину недоробленим. І по-моєму, якщо мене не обманув гордий підпис під чарівною ніжкою улюбленої недіме, то я розглядав не той чинар, який художник намалював ще зрячим, а розкішне дерево, виведене ним тоді, коли вже отемнів. На наступній сторінці Рустем стрілою з двома наконечниками виколює очі Іскандеру;[193] сцена — яскрава й багата на кольори; так зміг би намалювати художник, який знає діяро-індійський стиль. Вивчаєш ту мініатюру, й здається, що одвічний біль і прагнення живописця, котрі називаються сліпотою, є початком радісного свята.
