Слава ЗСУ!

Ті, хто пізнає наш світ, не розуміють його до кінця — вони прагнуть наблизитися до нього й збагнути, в чому суть, однак їм бракне терпіння. Я порівняв би їх із тими, хто розглядатиме наші сучасні роботи через століття, — можливо, вони й відчують мої сором і щастя, невимовний біль і втіху, якими я переймаюся, роздивляючись ілюстрації в холодній скарбниці, проте, знову-таки: до кінця вони тих переживань не зрозуміють. Мої старечі задубілі від холоду пальці гортали сторінки, а окуляр з ручкою, інкрустованою перламутром, та ліве око неслися в польоті над малюнками, ніби журавлі, яким з висоти видно ввесь світ; краєвиди внизу мене вже не дивували, однак я укотре й вкотре зачудовано на них дивився, читав нові написи. Завдяки ілюстраціям, котрі бачив уперше, але про які стільки чув, я дізнавався: що в кого який маляр перейняв, у яких малярських цехах, у володіннях якого шаха було вперше сформовано те, що ми нині називаємо стилем, який легендарний маляр кому служив; довідувався, що звивисті хмарини в китайській манері, під впливом тих-таки китайців поширені з Ґерата на всю Персію, також використовувались і в казвінській мініатюрі. Й час від часу я сам до себе вигукував своє втомлене «Вай!». Однак мій біль, котрий проник ще глибше в душу, смуток і сором — чим я змушений ділитися з вами — корінилися в стражданнях і приниженнях, що їх витерпіли заради мистецтва вигонисті, наче молоді саджанці, вродливі маляри з місячними ликами й очима газелей. Вони крилися в тих переживаннях і надіях, які пронесли в своїх серцях ті художники, котрих колись поштурхували майстри, і в тих щирих зближеннях майстрів зі своїми вчителями, і в нашій любові до мініатюри, і в сліпоті та забутті, що колись поглинуть нас.

Роками я зображав для нашого падишаха сцени війн і врочистостей, тому душа, яку теж зміг би відтворити, безголосо забула світ цих ніжних і тонких почуттів, у які я поринув зі смутком та сором'язливістю. На одній з ілюстрацій я побачив стрункого перського юнака з червоними вустами. Він, як і я, тримав у руках книжку. Шахи, звабливі на золото й почесті, ніколи не пам'ятають, що все прекрасне в світі належить Аллахові, — вкотре подумалося мені. Я розглядав двох закоханих дивовижної вроди — робота якогось молодого ісфаганського майстра, і з моїх очей скотилися сльози: згадувалося, як любили колись мистецтво мої власні учні. Вродлива, наче виноградна лоза, дівчина з вишневими губами, мигдалевими очима та мініатюрним носиком дбайливо закасала рукав на тонкій руці невисокого, витонченого й тендітного юнака, в якого короткі ноги, а шкіра — аж прозора; таке тіло пробуджує два бажання: смерті й поцілунку. Щоб довести силу та міцність почуттів, хлопець випік вогнем на руці три любовних знаки — невеликих, але глибоко врізаних у тіло. Кохана ж милується ними, ніби трьома прекрасними квітками.

Якось незвично забилося, застугоніло моє серце, а чоло зарясніло крапельками поту. Все було так, немов я й досі учень і, як шістдесят років тому, розглядаю непристойні зображення, що потрапили до нас із Тебріза, а на них — гарненькі хлоп'ята зі шкірою перламутрового кольору та юні крихкотілі дівчата з невеличкими грудьми. В голові зринули спомини про одного вродливого юнака з ликом янгола, мигдалевими очима та рожевою шкірою. Його привели в малярський цех, щоб віддати в науку, через кілька років після мого одруження, коли я вже зробив перші кроки до майстерності. Дивлячись тоді на нього, я відчував у собі глибину думки й любов до мистецтва. Зараз до мене приходить усвідомлення, що малярство тісно пов'язане з тією любов'ю-прагненням, і в нього немає нічого спільного зі смутком та соромом: хист і дар художника перетворюють це прагнення в любов до Аллаха, а любов до Аллаха виливається в любов до світу, який Всевишній відкрив нашим очам. Мої думки настільки зворушили мене, що я за одну мить, немов солодкі хвилини перемоги, заново пережив ті всі роки, коли, згорбившись, сидів над письмовою дошкою, ті побої, які стерпів, аби пізнати живопис, прийняте мною рішення — отемнити себе працею, а також — ті всі страждання митця, які сам терпів і яких завдавав іншим.

Я ще довго з насолодою вдивлявся в це зображення закоханих, наче розглядав щось заборонене. Минав час, а я й далі розглядав; з ока скотилася велика сльоза, пробігла по щоці й загубилася десь у бороді.

З плавного пересування свічника в темряві скарбниці я помітив, що до мене хтось наближається. То був карлик; він залишив чергову гору книжок, і я витяг з неї перший-ліпший том. Знову видання, підготовлене для шахів: на забарвлених у зелений колір берегах сторінки я побачив закохану пару газелей і їхніх ворогів, заздрісних шакалів. Я перегорнув сторінку: тут були зображення гнідих скакунів, їх могли створити тільки древні майстри Ґерата, — ох і краса! Знову перегорнув сторінку: на малюнку — якийсь канцелярист самовпевнено розсівся на підлозі; я ж ніяк не міг розпізнати з обличчя, хто саме зображений на ілюстрації, — їй уже сімдесят років, тож не дивно, що канцелярист нікого мені не нагадував. Однак настрій мініатюри, різнокольорова борода чоловіка щось мені нагадують, — хотів був сказати я. Моє серце шалено загупало, воно раніше за мене впізнало, хто автор неповторного — тільки той чоловік міг виконати його. То була робота великого майстра Бехзата. Здавалося, на мене з малюнка фонтаном ударило світло.