Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Мої руки тремтіли, одначе не скажу, що почувався дуже зле. Думаю, тепер ви розумієте стан тих недоумків, котрі жують сторінки в книжках — кого-кого, а їх я за свої п'ятдесят літ малярського життя набачився.
3. Мої вчинки розбурхали в моїй душі і біль і втіху життя, яке загасає. Над цією дивовижною книгою десять років працювали найобдарованіші перські маляри шаха Тахмаспа, проте калям Бехзата її мініатюр не доторкався, ніде я не зустрів тої прекрасної руки, яку міг вивести тільки він. Утративши прихильність шаха й перебравшись на схилку літ з Ґерата до Тебріза, Бехзат справді отемнів. З миром у душі я вкотре розмірковував над його долею: промалювавши все життя й досягши бездоганності зображення, великий майстер сам себе отемнив, бо не хотів пристосовувати свою мініатюру до приписів іншого малярського цеху та вимог іншого шаха.
Кара з карликом розгорнули якийсь товстелезний том і поклали його переді мною.
— Ні, не те, — промовив я, анітрохи не завдаючись метою суперечити. — Це монгольське «Шахнаме»:[197] Іскандер посилає в бій залізних вершників на залізних конях, яким залив усередину нафту, підпалив, і тепер з їхніх ніздрів виривається і, ніби в світильнику, палахкотить вогонь.
Ми розглядали зображення полум'яної залізної раті, яке монголи запозичили в китайців.
— Джезмі-ага, — озвався я. — Двадцять п'ять років тому ми в «Селімнаме»[198] змалювали дари перського посольства, що привезло книгу шаха Тахмаспа… Де це знайти?
Карлик миттю знайшов «Селімнаме», приніс і поклав переді мною. В ній було зображено дари послів покійному султанові Селіму, а внизу на кожній сторінці — їхні короткі письмові описи, в один рядок; перечитуючи написи, мої очі самі по собі знайшли примітку, про яку я давно забув, ніби не вірячи в її зміст:
Золота голка до султана з бірюзовою булавкою, інкрустованою перламутром — нею отемнив себе майстер над майстрами древній маляр Ґерата Бехзат.
Я запитав карлика, де саме він знайшов «Селімнаме». В запиленій темряві скарбниці ми пройшли поміж скринь, шаф, груд оксамиту й килимів і піднялися вгору петлястими сходами. Наші тіні то меншали, то виростали, рухалися по щитах, слонових бивнях, тигрових шкурах. В одній з кімнат, теж затопленій тканинами незвичайного червоного кольору та оксамитом, біля скрині, з якої ми дістали «Шахнаме», серед різноманітних укривал, помережаних сріблом-золотом, необтесаних гранатів і кинджалів з діамантовим руків'ям я побачив деякі з коштовних дарів шаха Тахмаспа: шовковий ісфаганський килим, шахи зі слонової кістки, а зверху на цій купі добра — шкатулку для калямів. За візерунками з драконами й гіллям у китайській манері та за тим, як інкрустована перламутром, відразу було видно, що її виготовлено ще за часів Тимура.
Я відкрив скриньку — запахло трояндою; всередині лежали ледь обгорілий аркуш паперу та золота голка для султану з бірюзовою булавкою, інкрустованою перламутром. Я взяв голку, і нечутно, наче тінь, повернувся на місце.
Залишившись наодинці, я поклав голку, якою отемнив себе Бехзат, сторінку розгорнутого «Шахнаме» й почав розглядати. Суть не в тому, що це було знаряддя, яким Бехзат себе отемнив, — для мене бачити будь-яку річ, якої торкалася геніальна рука великого майстра — означало відчувати мороз поза шкірою.
Чому шах Тахмасп послав у дар султанові Селіму разом з книгою цей страхітливий шип? Чи не тому, що шах, якого в дитинстві вчив малювати сам Бехзат, шах, який замолоду обожнював малярів, на старості став цуратися поетів і художників, а решту свого життя присвятив молитві? Чи, може, погодивсь розлучитися з дивовижною книгою, над якою десять літ працювали найвидатніші майстри? Чи він послав голку з книгою, аби кожен зрозумів,
Мені згадались оповіді, які полюбляють розказувати старі нещасливі художники, чиї мрії канули в небуття: коли рать правителя Каракоюнлу Джіхан-шаха наближалися до Шираза, легендарний головний маляр того міста Ібні Хюсам поклявся, що ніколи не малюватиме інакше, аніж звик, і велів своєму учневі випекти йому очі. Рать султана Селіма перемогла шаха Ізмаїла, військо ввійшло до Тебріза і пограбувало палац Хешт Біхішт. Коли ж вої гнали до Стамбула полонених тебрізьких художників, один з них, старий перський майстер, як повідають, дорогою сам себе отемнив, прийнявши надмірну дозу ліків, а перед тим заявив, що робить це, не лікуючись від хвороб, а через те, що не хоче малювати в стамбульському стилі. Я теж у хвилини гніву повчав своїх малярів, нагадуючи їм, що Бехзат сам себе осліпив.
