Слава ЗСУ!

— Майстер Осман стверджує, що визнав тебе майстерним і обдарованим, аби багато хто багато чого пробачив тобі.

— Що він ще сказав про мене?

— Він говорив, що ти можеш створити нікому не потрібне, крихітне зображення на крупинці рису чи нігтеві, тільки б усі повірили, що Келебек заради живопису готовий пожертвувати життям. Ти соромишся власного хисту, дарованого тобі Аллахом, і тому всякчас силкуєшся сподобатись кожному.

— Майстер Осман не менш видатний, аніж Бехзат, — щиро промовив я. — Що він ще казав?

— Розповів мені про твої вади.

— Ну, і які мої вади?

— Як стверджує майстер Осман, незважаючи на свій дар, ти малюєш не тому, що любиш мистецтво, а заради любові інших до тебе. Малюючи, мрієш, як насолоджуватимуться твоєю роботою ті, хто її розглядатиме, й це тебе найбільше радує, коли працюєш. Отож ти повинен навчитися творити так, щоб праця приносила задоволення тобі самому.

Те, що майстер Осман так нахабно поділився своїми думками про мене з людиною, яка може присвятити своє життя виключно роботі секретаря чи діловода, отакому підлабузництву, а не живопису, прикро вразило мене до глибини душі. Кара вів своєї:

— Ще він розповідав, як великі майстри древності героїчно самі себе осліплювали, щоб не догоджати моді нового часу, смакам нових султаничів, не плазувати перед могутніми шахами-завойовниками. Відмовляючись од стилю й методів, які творили й освоювали роками, вони отемняли себе, аби їх не силували змінювати власні одвічні стиль і форму. Ви ж, прикриваючись волею падишаха, охоплені лихими пристрастями, безчесно наслідували європейських майстрів, розмальовуючи сторінки до книги мого дядька.

— Я переконаний, що головний маляр Осман не мав на оці нічого поганого, — відповів я, а тоді докинув: — Заварю-но своєму гостеві липового чаю.

Я зайшов у суміжну кімнату. Моя кохана, одягнута в нічну сорочку з китайського шовку, якого набрала в старої перекупки Естер, кинулася мені в обійми й, обхопивши рукою мою луцьку, перекривила: «Заварю-но своєму гостеві липового чаю».

Попорпавшись у шафі, що стояла біля нашого вже постеленого ложа, я дістав з-поміж чаршафів, які пахли трояндами, шаблю з агатовим ефесом і вийняв її з піхов. Лезо було таке гостре, що якби на нього кинути шовкову хустинку, воно б розрізало її навпіл, а якщо листок сухозлітки, то на землю впали б дві рівненькі, наче відміряні лінійкою, половинки.

Ховаючи за спиною шаблю, я повернувся в кімнату. Кара-ефенді видавався страшенно задоволеним і допитом, і обшуком, з червоним кинджалом у руці він досі крутився біля червоної подушки. Я взяв міндер і поклав його біля тої недоробленої сторінки. «Поглянь сюди», — кивнув я пальцем на малюнок. Кара зацікавлено опустивсь перед ним на коліна й намагався збагнути, що ж там особливого.

Я ж підійшов до Кари ззаду, дістав шаблю, рвучко кинувся на нього й повалив. Кинджал упав. Тримаючи Кару за волосся й нахиляючи головою до підлоги, я приставив йому до горла шаблю. Моє важке тіло розпласталося над кощавим Карою. Лівою рукою та підборіддям я тиснув на його голову так, щоб горлянка мерзотника торкалася гострого леза шаблі. Одну руку я вимазував об те брудне волосся, а другою тримав шаблю, яка лоскотала тонку шкіру його горлянки. Кара поводився розумно: не сіпавсь, не ворушився. Торкатись його кучерявого волосся, бачити за міліметр від себе ті огидні вуха й дихати йому в потилицю, яка так і просила шаблі, — що я й зробив би за інших обставин — все це виводило мене з себе.

— Ледве стримую себе, щоб не прикінчити тебе просто тут, — прошепотів я йому в вухо, ніби відкриваючи якусь таємницю.

Мені подобалося, що він не подає голосу й дослухається моїх слів, наче чемненька дитина.

— Пригадуєш легенду з «Шахнаме», — шепотів я, — шах Ферідун припустився фатальної помилки: розділив свою державу на три частини, дві найгірші віддав своїм старшим синам, а третьому, наймолодшому, Іречу, відкраяв найкращий шмат — Іран. І спраглий помсти Тур, що заздрив молодшому братові Іречу, обдурив його, як я тебе, і так само, як я, навалившись на нього всім тілом, тримав за волосся, перед тим як перерізати йому горлянку. Ти відчуваєш, який я важкий?

Кара не відповів, але я зрозумів, що він мене слухає. Мою душу сколихнуло натхнення:

— Я вірний перським стилю й формі не тільки тоді, коли малюю, а й коли без зайвих роздумів стинаю голови, спершу приставивши до горла шаблю. Я обожнюю сцени, на яких стинають голови, і щоб ти знав, особливо моєму серцю до вподоби мініатюра, де змальовано смерть шаха Сіявуша.

Я довго-довго розповідав Карі про те, як Сіявуш готувався до помсти своїм братам, спалив свій палац, пустив червоного півня у власні володіння, попрощався з жінкою, сів на коня й вирушив на чолі своєї раті в похід, як програв війну і як його волочили за чуприну полем битви, вкритим трупами та огорнутим стовпами пилюки, а потім поклали долілиць і, приставивши до горла шаблю, притисли до землі так само, як я Кару, а легендарний шах лежав і слухав суперечку своїх ворогів та колишніх друзів: убивати його чи пощадити. Нарешті я запитав свою жертву: