Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
До мене притулився Келебек, обійняв за плечі, гладив по голові, цілував у щоки, говорив лагідні слова. Такі вияви дружби з його боку викликали в мене нові потоки сліз, у яких було ще більше щирості й ще більше відчуття власної провини. Я не наважувався глянути на Келебека, але чомусь уважав, що він теж плаче. Разом з ним ми сиділи на підлозі.
Згадували, як нас одного й того самого року віддали вчитися до малярського цеху, як одірвали від матерів і ми несподівано потрапили у вир нового життя, в якому спочатку почувалися самотніми й пригніченими, як з першого дня зносили нестерпні, болючі удари і як раділи першим подарункам головного скарбничого, як, бувало, притьма верталися додому. Згадувати почав Келебек, я ж слухав його, похнюпивши носа, та потім до нашого товариства долучився Лейлек, а за ним — і Кара, який перші роки свого учнівства теж провів у малярському цеху, тож я вже й забув, що хвилину тому плакав, і разом зі всіма, сміючись, пригадував про наше минуле.
Ми ділилися споминами про ті зимові ранки, коли підмайстри прокидалися ще до світання, розпалювали в найбільшій майстерні цеху вогонь і вимивали всі її закутки гарячою водою. Згадували одного старого майстра, вже небіжчика, дуже старанного, однак настільки бездарного, що за цілий день він міг намалювати тільки листочок дерева. Щоразу зауважуючи, як ми дивимось у відчинене вікно на яскраве зелене листя, а не на його «творіння», дідисько сотні разів нам докоряв, але ніколи не бив. Згадували учня, який від надмірної праці став зизооким, і його через це вигнали; коли він чалапав зі своїм клунком у руках до дверей, його гірке схлипування чули в усьому малярському цеху. В нас перед очима промайнула мить, коли ми задоволено дивилися, як повільно розтікається по ілюстрації, над якою шість місяців працювали три маляри, червоне чорнило з розбитого каламара (ми-бо не були причетні до тієї пригоди, а на малюнку було зображено сцену: османська рать, змучена голодом, у поході на Ширван захоплює Ереш, і вояки нарешті набивають собі шлунки здобутими харчами). Ми завели тонку, делікатну розмову про нашу закоханість у черкеську ханим, про те, як усі втрьох займалися з нею любощами; вона була найвродливішою дружиною сімдесятилітнього паші, який, пізнавши могутність, багатство і войовничість нашого падишаха, захотів, щоб йому розписали в домі стелю такими ж візерунками, як у султанському замку для полювань. З ностальгією в серці ми балакали про смачну сочевичну чорбу, про те, як їли її зимовими ранками біля порога прочинених дверей, щоб папір не просяк парою. Нас знову огортав сум тих днів, коли ми розлучалися зі своїми друзями та майстрами цеху, бо стараннями нашого вчителя нас посилали на навчання в далекі краї. Раптом у мене перед очима ожила картина з юності рідного мені Келебека. Йому тоді минало шістнадцятий. Літнього дня він спритно орудував мушлею і швидко глянсував папір, а сонце заглядало в одчинене вікно й кидало проміння на його голі руки кольору меду. Він працював, заглиблений у свої думки. Коли ж половина сторінки була готова, раптом зупинився і підніс аркуш до очей, бо схибив, пильно роздивлявся той ґандж на сторінці, а потім раз-другий пройшовсь по тому місці приладом для глянсування й знову повернувся в свій звичний ритм роботи — швидко водив рукою вгору-вниз і замріяно дививсь у вікно, вдалину. Невдовзі знову одвів очі від вікна й прикипів поглядом до моїх очей — цієї миті я не забуду ніколи. В його погляді крився лиш один смисл, відомий кожному маляреві: якщо не мрієш, то час стоїть на місці.
58. Про мене скажуть — убивця
Ви вже забули про мене, еге ж? Хоч би там як, але приховати від вас, що я тут, мені не вдасться. Адже я не можу не розмовляти своїм другим голосом, що наростає десь у глибині душі. Інколи силую себе й намагаюся втихомирити його, тому мені здається, ніби голос хрипне, і це всі помічають. А часом даю собі волю й з моїх уст вириваються слова, які свідчать про мою другу сутність, — можливо, ви їх зауважуєте. Мої руки тремтять, на лобі виступає піт — я розумію: це нові ознаки власної дволикості.
Проте який я щасливий тут! Сидячи зі своїми побратимами-художниками, ми втішаємо один одного й ділимося споминами двадцятип'ятирічної дружби. В голову приходять тільки думки про красу живопису, насолоду, яку він приносить, і в помислах немає місця ворожості. Нас не полишало відчуття того, що наш світ доживає свої останні дні. Ми гладили один одного зі слізьми на очах, а в наших споминах про чудові колишні дні було щось властиве гаремним жінкам.
Ось така виникла в мене асоціація, і вона нагадала мені про твори Ебу Саїда з Кірмана, який, пишучи свою книжку про синів Тимура, оздобив її оповідями про давніх майстрів Шираза та Ґерата. Сто п'ятдесят років тому правитель Каракоюнлу Джіхан-шах підкорив собі й розорив держави ханів та шахів з роду Тимура, які безперервно воювали між собою. Він розбив їхні невеличкі полки, і всепереможне туркменське військо пройшло цілу Персію з заходу на схід, подолало під Естерабадом онука останнього з синів Тимура — шаха Руху Ібрагіма, та захопило Гурґан. Джіхан-шах повів своїх воїв на ґератську фортецю. За свідченням кірманського історика, удар туркменів нанесений у саме серце могутності Тимуридів, які півстоліття правили половиною світу, не лише Персією, а й землями від Індії до Бізансу. Удар був такий нищівний, що оточена з усіх боків ґератська фортеця перетворилася на розжарене пекло. Ебу Саїд з незрозумілим для нас задоволенням згадує і повідує читачеві, як шах Каракоюнлу Джіхан безжально вбиває в захопленій фортеці кожного, хто належить до роду Тимура, відбирає собі найкращих жінок з гаремів шахів та султаничів і так само ділить малярів, більшість із яких стануть підмайстрами його художників. Описуючи, як шах зі своїм військом бере приступом ворожі вежі, Ебу Саїд робить відступ од цих головних подій і розповідає про ґератських живописців, котрі, сидячи в малярському цеху серед фарб і калямів, чекають жахливого завершення бою. Він один за одним перераховує їхні імена й стверджує, що про цих художників дізнається ввесь світ, майстрів ніколи не забудуть.
