Слава ЗСУ!

25. Моє ім'я — Естер

Жіночки з кварталу Кизилмінаре та Каракеді позамовляли мені багряної й фіолетової тканини на ковдри. Рано-вранці сувої вже лежали в моєму клункові. Я всунула туди ще китайський синій шовк, нещодавно завезений португальським кораблем, а зелений залишила. Зимі не має кінця-краю, й сніг, по-моєму, ніколи не перестане сипати, тому-то зверху, на найвиднішому місці, я поклала великі вовняні шкарпетки, товстий вовняний кушак та різнобарвні вовняні камізельки. Коли розв'яжу свій клунок, то від такого добра затьохкають серця і в найбайдужіших жінок. Потім я запхала легесенькі, але дорогі носовички, калитки для грошей і мережані торбинки, щоб ходити з ними до лазні, — але це не для продажу, а для жіночок, котрі мають до мене справи. Підняла клунок, — ох-ох, ото важкий, ще руки повідпадають. Опустила його й міркую собі: що б звідси повиймати? Як раптом хтось постукав у двері. Несім відчинив і гукнув мене.

На порозі стоїть Хайріє, вся аж позеленіла від холоду. У руках — лист. Прошепотіла:

— Шекюре-ханим посилає.

Хайріє прибігла така схвильована, що можна було подумати: це вона закохана й рветься заміж.

Я зі значущим виглядом забрала листа й наказала дурній дівці, аби поверталася додому й ніде не вешталася дорогою. Несім дивився на мене допитливим поглядом. Я взяла в руку свій громіздкий клунок, без якого не уявляю, як розносити листи, й кинула Несімові:

— Дочка Еніште-челебі Шекюре згоряє від кохання. Бідолашна геть пустилася розуму.

Голосно регочучи, я вийшла на вулицю. Але в ту ж мить присоромила сама себе. Мені радше хотілося плакати над гіркою долею Шекюре, а не глузувати з її любовних негараздів. Яка ж вона вродлива, моя кароока нещаслива донечка!

Холодного ранку я швиденько чимчикувала нашим єврейським махаллє, який здавався ще більш занедбаним і безлюдним, а його хати — суцільними руїнами. Нарешті, я була на вулиці, де мешкав Хасан.

— Перекупка Естер! — закричала я, вкотре зустрічаючи в одному й тому ж закутку сліпого злидаря, який, облаштувавшись там, хапав за руку кожного перехожого.

— Не репетуй, гладка бабо! Я твої кроки ще здалека чую.

— Жебрак паскудний! Татарин проклятий! Сліпі — то мерзотники, від яких відмовивсь Аллах. Бодай він на тебе ще якесь лихо наслав!

Раніше я не зважала на його кпини. Хасанів батько відчинив мені двері. Ввічливий абхаз із вишуканими манерами, він промовив:

— Заходьте, подивимося, що ви нам цього разу принесли.

— А твій лінюх спить?

— Спить? Тільки й виглядає тебе, жде звісток.

У їхньому будинку завжди було так темно, що, хоч би коли я прийшла, мені здавалося, ніби потрапила в могилу. Шекюре ніколи не розпитувала, як вони ся мають, але я постійно оповідаю їй усе «найкраще» про «той» дім, аби в неї й думки не виникало повертатися в їхню яму. Чарівна Шекюре колись була в них господинею, важко собі й уявити, як вона живе тут. Та ще з двома малими шибениками. В будинку панує дух смерті й дрімоти. Я пройшла до сусідньої кімнати, ще більш похмурої.

Темно, хоч в око стрель. Не встигла я вийняти листа, як невідомо звідки виросла постать Хасана, і він вирвав його в мене з рук. Я звично дала Хасанові спокій — нехай прочитає, вгамує свою цікавість. Та він одразу спитав:

— Ще щось є? — Хоча й знав, що я більше нічого не принесла.

— Дуже короткий лист, — додав він і зачитав його вголос: «Kapо-ефенді, ти приходиш у наш дім, проводиш у нас цілий день. Однак я чула, що ти досі не написав і рядочка для батькової книги. Пильнуй, аби твої сподівання не звелися намарне, якщо не закінчиш батькову книгу».