Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Намалюй для мене смерть, — згодом попросив дідуган.
— Я ніколи не зустрічав зображення смерті. Я не зможу цього зробити, — відповів художник, чиї золоті руки таки пізніше створили мене.
— Аби що-небудь намалювати, зовсім не обов'язково побачити перед тим подібне зображення, — промовив хитрий дід.
— Так. Можливо, й не обов'язково, — відповів мій видатний художник. — Проте ілюстрація лише тоді вийде такою ж бездоганною, як у древніх малярів, коли ти відтвориш її щонайменше тисячу разів. Хоч би яким обдарованим був художник, однак відображення тої теми, за яку він візьметься вперше, вийде в нього — мов у підмайстра. То не для мене. Я не наважуся знехтувати своїм умінням, зображаючи смерть, бо для мене це рівнозначно власній смерті.
— А може, ця твоя смерть наблизить тебе до твоєї теми.
— Нас робить майстрами відображення тих речей, які з нами ніколи не траплялись, а не власні переживання.
— У такому разі майстерність повинна зустрітися й зі смертю.
Вам уже зрозуміло, в якій формі велася їхня дискусія — ніби бесіда двох художників, що шанують майстрів давнини та їхні твори. То була тонка дискусія, насичена підтекстом, грою слів, натяками. Оскільки йшлося про моє існування, то я вислухала суперечку з особливою увагою. Вона не залишить байдужими й вас, визнаних малярів, які зібралися в нашій кав'ярні. Ось що було потім:
— То що є мірилом майстерності художника: неперевершені роботи древніх майстрів чи зображення невідомо чого, того, чого ніхто ніколи й не бачив? — запитав чарівноокий, обдарований і розумний майстер.
Він знав відповідь, однак був обережним.
— Для венеційців цей критерій — новизна теми й стилю, — заявив дідуган.
— Венеційці помирають по-венеційському, — зауважив мій маляр.
— Але смерть для всіх одна, — не розгубився той.
— Проте легенди й ілюстрації перетворюються на художні оповіді завдяки своїй розмаїтості, — промовив кмітливий маляр. — А справжнім майстром стає той, хто не схожі між собою легенди робить подібними.
Вони говорили про смерть венеційську й мусульманську, про Азраїла[127] та інших янголів Аллаха, про те, що їх ніколи не переплутаєш із тими, котрі відтворені на картинах ґяурів. Молодий художник зараз сидить тут, у нашій кав'ярні, і дивиться на мене своїми прекрасними очима, а в ті миті його душа мліла від високих слів і руки горіли з нетерпіння, бо, насправді, він хотів намалювати мене, але не знав як.
Підступний дідуган нюхом відчув бажання молодого майстра. Тьмяне полум'я лампи впало на лице старого, його очі жадібно вп'ялися в гостя.
— Венеційці зображають смерть як людину: вона в них — янгол на зразок нашого Азраїл, — сказав він, — але зовнішність людська. Це, як поява Джебраїла[128] у людській подобі перед нашим Пророком, коли він вручав йому Куран-и Керім. Ти мене розумієш?
Я бачила, як не терпиться художникові, якого Аллах наділив неймовірним талантом, намалювати мене. Адже ж дід, сущий шайтан, вселив у нього диявольську думку: всім нам хочеться зобразити невідоме, оповите загадковістю, а не безкінечно змальовувати давно відомі кожному сцени.
— Я й уявлення не маю про смерть, — промовив мій майстер.
— Всі ми її знаємо.
— Ми боїмося її, але не знаємо.
— А ти змалюй цей свій страх.
Ще трохи, й художник узявся б за пензель. Я відчувала, як по його шкірі йде мороз, як напружилися руки, як пальці шукають калям. Та він — справжній маляр і стримав себе, бо усвідомлював, що творчість вимагає ще більших переживань.
Лукавий дід усе розумів, він був уже за крок від своєї мети. Аби надихнути майстра, почав читати уривки з книг, де йшлося про смерть, з «Kitab-ur Ruh», «Kitab-ül Ahval-ül Kiyamet», з творів Газалі, Суюті.
Творячи моє зображення, на яке ви зараз дивитеся з жахом в очах, маляр слухав про те, що в янгола смерті тисячі крил, які простягаються від небес раю до землі, з крайнього сходу на крайній захід, що справді вірних ті крила беруть в обійми, а грішників і бунтарів протинають пекучим вогнем, мов цвяхи; і він малював мене протятою цвяхами, бо на більшість із вас, малярів, чекає пекло. Слухав про те, що янгол смерті, якого Аллах пошле по наші душі, триматиме в руках звичайний зошит, на чиїх сторінках чорним кільцем обведені чиїсь імена, та лише Аллах відає: коли й до кого має прийти смерть, тому в смертний час із небесного деревця заввишки з аршин на землю падає листочок. Той, хто підніме його, зможе прочитати на ньому, чия душа вирушатиме в дорогу, слухав маляр старого й зображав мене страхітливою, але розумною та заклопотаною, бо маю розбиратися в своїх списках мертвих і живих. Божевільний дід читав, що янгол смерті, який появляється у людській подобі, запускає в тіло вмирущого свою руку, а коли виймає звідти душу, то все довкола сповнюється сонячним сяйвом. Мудрий художник малював довкола мене промені світла так, аби було зрозуміло, що вони не досяжні для ока живих людей. Потім дідуган читав «Kitab-ur Ruh», де були зібрані свідчення мародерів: розкопавши могилу, вони знаходили трупи, пронизані цвяхами або замість нещодавно похованого тіла — полум'я або черепи, залиті розплавленим свинцем. Геніальний маляр слухав, не пропускаючи жодного слова, і його пензель фіксував на папері навіть найменшу дрібницю, яка надавала мені ще страхітливішого вигляду.
