Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Хайріє, Шекюре, хто там ходить? — долинув голос Еніште-ефенді.
Я швидко, як оком змигнути, вискочив зі спальні Шекюре, перетнув передпокій і зайшов у малярську кімнату з голубими дверима, де ми зимовими ночами працювали з Еніште-ефенді над книгою.
— Це я, Еніште-ефенді, я…
— Хто ти?
В ту мить я збагнув, що Еніште-ефенді тайкома насміхається над псевдонімами, котрі в дитинстві нам накинув майстер Осман. Я чітко по складах вимовив своє повне ім'я, в яке входило й батькове, сказав звідки родом, а перед тим додав: «ваш убогий грішний раб». Так би розписався на останній сторінці якоїсь пишної книги самовпевнений каліграф-краснописець.
— Як?! — почув я, а за хвильку господар вигукнув: — А!
Й ненадовго затих. Проте його мовчання ніби тривало цілу вічність. Усе було, як в одній сирійській казці, я чув її малим: старий дідуган зустрічає смерть таким же мовчанням.
Якщо серед вас хтось гадає, ніби я прийшов сюди скоїти вбивство, бо говорю про смерть, то він неправильно розуміє книжку, яку читає. Людина, що приходить з наміром убити, — хіба вона стукатиме в двері, зніматиме взуття, хіба не візьме ножа?
— Отже, прийшов, — знову, немов із казки, озвався старий.
Несподівано його настрій перемінився:
— Радий тебе бачити, сину мій. Розказуй, що тебе привело?
Надворі вже смеркало. Невелике вузьке вікно з виходом на чинар та гранатове дерево було заліплене воском. Його відчиняли навесні. Світла, яке проникало в кімнату, вистачало лише, щоб розрізнити обриси предметів, темрява цієї майстерні сподобалася б китайським малярам. Еніште-ефенді, як завжди, сидів у кутку перед пюпітром. Світло падало на нього ліворуч, і його обличчя розчинялося в пітьмі. Тут ми працювали з ним до ранку, при свічці, серед пензлів, каламарів, писал, приладів для глянсування паперу, я малював, ми балакали про мистецтво, і він був мені, неначе рідний. Охоплений неспокоєм, я намагався знову відчути оту близькість. Не знаю чому: чи через відчуженість, чи через сором і боязнь відверто сказати, що сумніваюся в обраному шляху, що мої малюнки — гріх, однак я вирішив поділитися своїм горем з Еніште у скритій формі, розповівши одну притчу.
Можливо, ви теж чули оповідь про ісфаганського живописця шейха Мухамеда. Не було йому рівних у доборі кольорів, розміченні сторінок, зображенні людей, тварин, облич. Його малюнки дихають натхненням, яке зустрінеш тільки в поезії, вони сповнені таємного смислу, який побачиш тільки в геометрії. Досягши майстерності ще замолоду, він упродовж тридцяти років був найсміливішим, найзавзятішим художником в експериментах зі стилем, у виборі тем та їхньому втіленні. Власне він гармонійно й талановито поєднав витончену, чутливу ґератську ілюстрацію з демонічними зображеннями, які прийшли до нас від китайців через монголів: він виводив у чорному кольорі страхітливих шайтанів, рогатих джинів, коней із велетенськими яйцями, напівлюдей, напівзвірів, девів; шейх Мухамед першим зацікавився портретами, привезеними португальськими й голландськими кораблями; відшукуючи книги незапам'ятної давнини, він відновлював усіма забуті художні стилі епохи Чингісхана; зважився намалювати сцени, на які чоловіки не могли дивитися без збудження: Ширін у сяйві місяця купається в озері, Олександр Македонянин підглядає на жіночому острові за голими красунями; намалювавши Пророка, який злітає на коні Бураку, шахів, котрі чухмаряться, собак, які паруються, шейхів, що впиваються вином, він накинув своє бачення світу всій малярській братії. Коли відкрито, коли потайки зловживаючи вином, курячи опіум, шейх Мухамед тридцять років із натхненням творив свої ілюстрації. Однак на старості став мюридом[138] праведного шейха й цілковито змінився. Майстер прийшов до висновку, що його роботи тридцятирічного періоду єретичні, безбожні, й зрікся творіння власних рук. Мало того, останні тридцять літ свого життя він мандрував від міста до міста, від палацу до палацу, вишукував свої книги в шахських, падишахських скарбницях, бібліотеках і нищив їх. Знайшовши в бібліотеці якогось шаха один зі своїх малюнків, він як не києм, то палицею добивався свого. Якщо не допомагали улесливі слова, тоді художник хитрощами відвертав увагу присутніх, а сам мерщій шматував дивовижну ілюстрацію або ж виливав на неї воду. Я розповів цю історію, приклад душевних мук живописця, який, одержимий творчістю, не помічає безбожності власних малюнків. Через це, — нагадав я, — в час, коли намісником Казвіна був принц Абаз Мірза, шейх Мухамед спалив величезну казвінську бібліотеку. Серед сотень її книг він не зміг розшукати кілька тих, які сам ілюстрував. У всеохопному полум'ї пожежі згорів і сам маляр, а з ним — його біль і каяття, — емоційно закінчив я, неначе сам був героєм цієї оповіді.
138
