Слава ЗСУ!

“Очі суддів”, - похмуро подумав він.

- Треба їхати додому, - сказала Ейлін. Владна, гостра на язик, завжди певна себе лікарка-фізіотерапевт обернулася на звичайну маленьку жінку, що тривожиться за своїх котів, свою оселю і речі. - Я... я не знаю, як вам і дякувати, Джонні... Пробачте, що я вам не повірила, але ж... - І вона заплакала.

Одна із сестер ступила до Ейлін, але Джонні випередив її. Він узяв Ейлін під руку й вивів у коридор.

- Ви справді можете... - прошепотіла вона. - Як ото кажуть...

- їдьте додому, - сказав Джонні. - Я певен, що все буде добре. Трохи кіптяви, трохи води, та й годі. Мабуть, загине отой кіноплакат, що висів у кухні, а більш нічого.

- Так, я поїду. Дякую, Джонні. Хай благословить вас Господь.

Ейлін поцілувала його в щоку й задріботіла коридором. Один раз вона озирнулась, і на обличчі її читалося щось дуже схоже на забобонний страх.

Сестри стояли рядком за своєю скляною перегородкою й витріщалися на Джонні. Раптом вони нагадали йому трійко сорок на телефонному дроті, які сидять і визирають унизу що-небудь яскраве, блискуче, що можна було б роздзьобати на шматки.

- Ідіть на виклики, - сердито сказав Джонні, і від самого його голосу вони злякано сахнулись назад.

А він пошкандибав коридором до ліфта, залишивши їх розносити новий поголос. Він дуже стомився. Боліли ноги. Стегнові зв’язки були мовби втикані битим склом. Йому хотілося швидше лягти.

Розділ одинадцятий

1

- То що ви думаєте робити? - спитав Сем Вейзак.

- О боже, хіба ж я знаю, - відповів Джонні. - Скільки їх там, кажете?

- Чоловік вісім. Один із новоанглійського відділення Ассошіейтед Пресе. Репортери двох телевізійних компаній з камерами й освітленням. Головний лікар дуже сердитий на вас, Джонні. Він вважає, що ви повелися негідно.

- Краще б у жінки згорів будинок? - спитав Джонні. - Що ж до преси, то, гадаю, в них сьогодні дуже бідний на новини день.

- Та ні, це не так. Форд наклав вето на два законопроекти. В одному з ресторанів Тель-Авіва вибухнула бомба. А в аеропорту поліційний собака винюшив чотириста фунтів марихуани.

- То чого ж вони тут? - спитав Джонні.

Коли Сем прийшов до палати й сказав, що у вестибюлі збираються репортери, його перша думка була про те, як це може подіяти на матір. Вона, як і батько, сиділа в Паунелі, готуючись до своєї прощі до Каліфорнії, куди мала вирушити наступного тижня. І Джонні, й батько вважали, що з тієї подорожі добра не буде. Може, звістка про те, що її син виявився екстрасенсом, змусила б Віру відмовитись від свого наміру, але Джонні боявся, що в цьому разі ліки завдали б більше шкоди, ніж користі. Така новина могла одразу загнати матір у домовину.

З другого боку, - ця думка нараз сяйнула в Джонні і й сповнила його надією, - вона могла й переконати матір знову вдатися до медицини. І

- Вони тут, бо те, що сталося, також неабияка новина, - відказав Сем. - З усіма класичними елементами сенсації.

- Нічого я такого не зробив, просто...

- ...Просто сказали Ейлін Мегон, що загорівся її будинок, і він таки загорівся, - тихо промовив Сем. - Облиште, Джонні, ви ж мали знати, що рано чи пізно все дійде до преси.