Слава ЗСУ!

На хвилю запала тиша: репортери перетравлювали оте “я щось таке відчув, і оце все”, - потім знов посипався град запитань, що змішалися в безладний галас. Джонні безпорадно озирався, почуваючи себе збитим з пантелику і страшенно вразливим.

- Питайте по одному! - гримнув Вейзак. - Піднімайте руки! Ви що - ніколи в школі не вчилися?

Зметнулися руки, і Джонні показав на Девіда Брайта.

- Ви б назвали це екстрасенсорним проявом, Джонні?

- Я б назвав це чуттям, - відповів Джонні. - Я робив вправи - згинання тулуба лежачи - і якраз закінчив. Ейлін подала мені руку, щоб помогти підвестись, і я дізнався.

Він показав на когось іншого.

- Мел Аллен, портлендська “Санді телеграм”. Містере Сміт, чи було то щось ніби зображення? Внутрішнє видиво?

- Ні, зовсім ні, - відказав Джонні, але й сам уже не міг пригадати, що воно було.

- З вами таке вже траплялося, Джонні? - запитала молода жінка в брючному костюмі.

- Так, кілька разів.

- Чи не могли б ви розповісти нам про ті інші випадки?

- Ні, я б не хотів.

Руку підняв один з телерепортерів, і Джонні кивнув на нього.

- Містере Сміт, чи були у вас такі прозирання до нещасливого випадку й спричиненої ним коми?

Джонні завагався.

У вестибюлі стало дуже тихо. Телевізійні софіти пекли йому обличчя, мов тропічне сонце.

- Ні, - сказав він.

Знов безладно залунали питання. Джонні розгублено озирнувся на Вейзака.

- Стоп! Стоп! - заволав той. А коли галас ущух, подивився на Джонні. - Ви стомилися, Джонні?

- Я відповім ще на два запитання, - сказав Джонні. - А потім... справді... у мене був важкий день... Прошу, мем.

Він показав на опасисту жінку, що протислася вперед між двома молодими репортерами.

- Містере Сміт, - запитала вона гучним, трубним голосом, - кого висунуть наступного року кандидатом на президента від демократів?

- Цього я вам сказати не можу, - відповів Джонні, щиро здивований таким запитанням. - Звідки мені знати?

Піднялося ще декілька рук. Джонні показав на високого чоловіка в темному костюмі, з сухим аскетичним обличчям. Той ступив крок уперед. У вигляді його було щось бундючне й слизьке.

- Містере Сміт, я Роджер Дюссо, із льюїстонської “Сан”, і мені хотілося б знати, чи усвідомлюєте ви, чому саме у вас виявився такий винятковий хист... якщо ви його справді маєте. Чому у вас, містере Сміт?

Джонні прокашлявся.

- Як я зрозумів, ви просите, щоб я обґрунтував : те, чого я сам не збагну. Цього я зробити не можу.

- Не обґрунтували, містере Сміт. А просто щоб пояснили.

Він думає, що я їх ошукую. Чи намагаюсь ошукати.

Вейзак ступив уперед і став поруч Джонні.

- Гадаю, я можу відповісти на ваше запитання, - сказав він. - Чи принаймні спробую пояснити, чому на нього не можна відповісти.

- А ви теж екстрасенс? - холодно спитав Дюссо.

- Авжеж. Як і кожен невролог, така вже це професія, - відповів Вейзак.