Слава ЗСУ!

- Гаразд, тату, - мовив Джонні майже пошепки. - Так... Камберлендська терапевтична... Я знаю, де це. Одразу за Єрусалимським пустищем... Так. Гаразд, тату... - Голос йому, урвався. Очі блищали, хоч сліз у них не було. - Я знаю, тату. Я також люблю тебе. Ти вже пробач... - Він знову послухав. - Так... Так, було... До побачення, тату... Атож. Ну, бувай.

Він поклав трубку й притис долоні до обличчя.

- З матір’ю?

- Так. З матір’ю.

- Інфаркт?

- Інсульт, - сказав Джонні, і Сем Вейзак тихенько, скрушно присвиснув. - Вони дивилися по телевізору новини... нічого ж не знали... а тут я... І її вдарило. О боже. Вона в лікарні. Тепер, як і з батьком щось станеться, матимемо троє потерпілих. - Він верескливо засміявся й дико повів очима з Вейзака на сестру і назад. - Оце то хист, - мовив він. - Кожному б такий. - І знов уривчасто, мало не істерично засміявся.

- їй дуже погано? - спитав Сем.

- Він не знає. - Джонні спустив ноги з ліжка.

Перед тим він уже перевдягнувся в лікарняний халат і був босий.

- Ви собі думаєте, що робите? - сердито запитав Сем.

- А що я такого роблю?

Джонні встав, і якусь мить здавалося, що Вейзак штовхне його назад на ліжко. Але той тільки дивився, як Джонні шкандибає до стінної шафи.

- Не робіть із себе посміховисько. Вам ще не можна, Джоне.

Не зважаючи на сестру - лише бог знає, скільки разів вони бачили його голі сідниці, - Джонні скинув з плечей халат, і він упав на підлогу. Під коліньми в Джонні випиналися грубі нерівні рубці й зникали в усохлих литках. Він понишпорив у шафі й витяг білу сорочку та джинси - те саме, в чому виходив до репортерів.

- Джоне, я категорично забороняю вам. Як ваш лікар і друг. Зрозумійте, це безумство.

- Забороняйте як хочете, а я однаково поїду, - сказав Джонні й почав одягатися. На обличчі в нього знову був той відчужений, занурений вираз, який Сем пов’язував з його трансами. Сестра тихенько ойкнула.

- Ви можете йти, сестро, - сказав Сем.

Вона позадкувала до дверей, якусь хвилю постояла там, потім вийшла. Явно знехотя.

- Джонні, - мовив Сем. Тоді встав, підійшов і поклав руку йому на плече. - Вашої вини в цьому немає.

Джонні повів плечем і скинув його руку.

- Де ж пак немає, - сказав він. - Коли це сталося, вона дивилася на мене. - Він почав застібати сорочку.

- Ви наполягали, щоб вона вживала ліки, а вона покинула.

Джонні на мить затримав погляд на Вейзаку, потім знов узявся до сорочки.

- Не сталося б цього сьогодні, то сталося б завтра, за тиждень, за місяць...

- За рік... Або за десять років.

- Ні. Не за десять, і навіть не за рік. І ви це знаєте. Чому ви так прагнете скинути все на себе?. Через отого бундючного репортера? Чи, може, це якийсь ненормальний прояв жалю до самого себе? Потреба впевнитися, що на вас лежить прокляття?

Обличчя Джонні сіпнулося.

- Коли це сталося, вона дивилася на мене. Невже ви не розумієте? Чи ви такий розтакий тупак, що не втямите цього?