Слава ЗСУ!

Майже п’ять років, більше, ніж деякі засуджені вбивці проводять за ґратами.

Він заснув.

І йому наснилося...

- Джонні, - сказала йому мати в тому сні. - Джонні, допоможи мені, зціли мене. - На ній були жебрацькі лахи, і вона повзла до нього по бруківці. Обличчя її було бліде. З колін точилася кров. У ріденькому волоссі копошилися білі воші. Мати простягала до нього тремтливі руки. - Господь бог наділив тебе своєю силою, - казала вона. - Це велика відповідальність, Джонні. Велика довіра. Ти повинен бути гідним її.

Джонні взяв її руки, накрив їх своїми й сказав:

- Духи зла, полиште цю жінку.

Мати підвелася.

- Зцілилася! - вигукнула вона голосом, сповненим дивного, лиховісного тріумфу. - Зцілилася! Мій син зцілив мене! Хай славляться його земні діяння!

Джонні намагався заперечувати, сказати їй, що він не хоче вершити славні діяння, зціляти недужих, говорити чужими голосами, провіщати майбутнє чи знаходити загублені речі. Він намагався висловити це, але язик не корився наказам його мозку. Тим часом мати вже пройшла повз нього й віддалялася брукованою вулицею, раболіпно й смиренно згорблена, та водночас було в ній і щось зухвале, і голос її гучав, наче сурма:

- Він спас мене! Спаситель! Він спас мене! Спаситель!

Аж раптом він із жахом побачив, що за нею сунуть тисячі, а може, й мільйони інших - покалічених, скоцюрблених, смертельно переляканих. Була там і гладка жінка-репортер, що хотіла знати, кого демократи висунуть на президента в 1976 році; і якийсь убитий горем фермер у комбінезоні, з фотографією свого сина - усміхненого юнака у формі військово-повітряних сил, що не повернувся з нальоту на Ханой у 1972 році, - старий хотів знати, живий його син чи загинув; і схожа на Сейру заплакана молода жінка, що піднімала на руках немовля з величезною головою, на якій, мов фатальні письмена, голубіли вени; і якийсь дід з покрученими артритом руками; і ще сила-силенна людей. Вони розтяглися на багато миль, вони терпляче дожидатимуть і зрештою вб’ють його своїми розпачливими німими благаннями.

- Він спас мене! - долинав до нього переможний материн голос. - Спаситель! Він спас мене! Спас!

Він намагався сказати їм, що не може ні зціляти, ні спасати, та ледве розтулив рота, як хтось найближчий учепився в нього рукою і почав трусити.

Його справді трусили. То була рука Вейзака. Машину заливало яскраве жовто-рожеве світло - моторошне світло, що перетворило добре Семове обличчя на страхітливу личину якоїсь потвори. В першу мить Джонні здалося, ніби це йому ще сниться, але потім побачив, що світло йде від ліхтарів навколо автостоянки. Як видно, поки він лежав у комі, і ліхтарі стали не такі. Холодне біле світло змінилось оцим неприродним жовто-рожевим, що лягало на шкіру, наче фарба.

- Де це ми? - сипло запитав він.

- Біля лікарні, - сказав Сем. - Камберлендська терапевтична.

- А-а. Гаразд.

Джонні випростався на сидінні. Соннота зійшла з нього не враз і ще лишалася на дні свідомості скалками чогось розбитого, але не виметеного до кінця.

- Ви готові йти?

- Так, - сказав Джонні.