Слава ЗСУ!

Вони перейшли стоянку. В темній навколишній зелені тихо сюрчали цвіркуни. То там, то там зблискували вогники світляків. Думками Джонні заволоділа матір, та водночас він не міг не втішатися свіжим духмяним запахом ночі й легкими дотиками вітерця до шкіри. Ніч дихала здоров’ям, і цей здоровий дух ніби вливався в нього самого. Та ось він знову згадав, чого сюди приїхав, і власне радісне відчуття здалось йому майже блюзнірським - але тільки майже. І воно ніяк не минало.

2

Назустріч їм ішов коридором Герб, і Джонні побачив, що той у старих штанах, черевиках на босу ногу і в піжамній куртці. З вигляду батька він зрозумів, як несподівано все сталося. Це сказало йому більше, ніж він хотів знати.

- Синку... - мовив Герб.

Він увесь якось змалів, наче зсохся.

Джонні обняв його, і батько заплакав. Уткнувся в сорочку Джонні й глухо ридав.

- Тату, - сказав Джонні. - Ну годі, тату, годі.

Герб і далі плакав, поклавши руки йому на плечі.

Вейзак одвернувся й розглядав картинки на стінах - нічим не примітні акварелі місцевих художників.

Герб трохи заспокоївся. Утерши очі рукавом куртки, він сказав:

- Ти бачиш, так у піжамі й приїхав. А мав же час перевдягтися, поки чекали “швидку”. Просто не подумав. Мабуть, це вже старече.

- Та ну, ти що.

- Гаразд. - Герб випростав плечі. - То це тебе твій друг лікар привіз? Дуже люб’язно з вашого боку, докторе Вейзак.

Сем знизав плечима.

- Пусте.

Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.

- Тату, а вона...

- Згасає, - мовив Герб. Він начебто опанував себе. - При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.

- .Не я винен, - сказав Джонні. - На мені вся в...

Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким “ремблером”: необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір’ї.

- Ніколи не смій цього казати, - звелів Герб.

- Тату, ти що!

Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.

- Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.

Джонні й далі приголомшено дивився на батька.

- Ніколи не смій себе винуватити.

- Але ж вона дивилася ті кляті...

- Новини, атож. Така збуджена була, аж тремтіла вся... коли бачу - лежить на підлозі й хапає ротом повітря, наче риба, витягнута на берег. - Герб присунувся ближче до сина. - Лікар не мав часу заходити в деталі, одначе спитав мене про якісь “героїчні зусилля”. Я нічого йому не сказав. На ній лежить її власний гріх, Джонні. Вона уявила собі, що знає волю Господню. Отож ніколи не винувать себе за цей її гріх. - В очах його знов зблиснули сльози. Голос став хрипкий. - Бог мені свідок, я любив її все життя, але останнім часом з нею було дуже важко. То, може, так воно й на краще.