Слава ЗСУ!

- І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.

- Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. - Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. - Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?

- Ні, - відказав він з усмішкою. - Але можемо спробувати.

Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.

- Він спатиме, - мовила вона.

3

Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір’ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум’янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.

Вони балакали про всякі малозначущі речі - квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен...

- Ану, глянь на нього, - сказала Сейра, киваючи на Денні.

Малий сидів на траві біля Віриних ґраток для плюща й, застромивши в рот великий палець, сонно дивився на Сейру і Джонні.

Сейра видобула із заднього сидіння “пінто” складану колиску.

- Покласти його на веранді? - спитала вона в Джонні. - Надворі тепло. Хай би поспав на свіжому повітрі.

- На веранді йому буде добре, - сказав Джонні. Вона поставила колиску в затінку, поклала хлопчика й накрила до підборіддя двома укривальцями.

- Спи, малий, - звеліла вона.

Він усміхнувся до неї і одразу заплющив очі.

- Оце так просто? - спитав Джонні.

- Оце так просто, - підтвердила Сейра. Тоді підступила до нього, обняла руками за шию, і він виразно почув, як під сукнею тихенько зашелестіла шовкова білизна. - Поцілуй мене, Джонні, - тихо мовила Сейра. - Я п’ять років чекала, поки ти знов мене поцілуєш.

Джонні обняв її за стан і ніжно поцілував. Уста її розтулилися.

- Ой Джонні, - сказала вона, уткнувшись йому в шию. - Я так люблю тебе.

- І я люблю тебе, Сейро.

- Куди ми підемо? - спитала вона, відступаючи на крок. Тепер її очі були глибокі й темні, як смарагди. - Куди?

4

Він розіслав на горищі сараю, просто на сіні, вицвілу армійську ковдру, стару, але чисто випрану: Повітря на горищі було тепле й духмяне. Десь над ними, під самою покрівлею, зашаруділи й защебетали потривожені ластівки, та скоро вгамувалися. З невеличкого запорошеного віконця було видно будинок і веранду. Сейра протерла шибку й виглянула вниз, на Денні.

- Все гаразд? - спитав Джонні.

- Так. Тут краще, ніж у домі. А то було б наче... - Вона здвигнула плечима.