знайди книгу для душі...
- Поліційна справа?
- Еге ж, можна вважати, що так. То я подумав: чи не могли б ми десь посидіти вдвох за кавою...
- Це щось пов’язане із Семом?
- Ні. Доктор Вейзак не має до цього відношення, - відказав Беннермен. - Він тільки подзвонив мені й сказав про вас. Це було... та вже з місяць тому, не менше. Як по правді, то я тоді подумав, що він схибнутий. Та тепер справи стоять так, що ми й самі ось-ось схибнемося.
- На чому? Містере... шерифе Беннермен, я не розумію, про що ви говорите.
- Краще б нам справді зустрітися за чашкою кави, - сказав Беннермен. - Може, сьогодні ввечері? На Головній вулиці в Бріджтоні є такий заклад “У Джона”... Десь на півдорозі між нашими містечками.
- Ні, вибачайте, - відповів Джонні. - Мені треба знати, про що йдеться. А чому доктор Вейзак не подзвонив мені сам?
Беннермен зітхнув.
- Я бачу, ви не читаєте газет, - мовив він.
Та це було не так. Відколи Джонні прийшов до тями, він поклав собі за обов’язок читати пресу, щоб надолужити пропущене за час коми. І прізвище Беннермена трапилось йому зовсім недавно. Атож. Цей Беннермен опинився в якомусь скрутному становищі. Він мав...
Джонні відняв трубку від вуха, поглянув на неї і раптом збагнув. Він дивився на трубку, як людина дивилася б на змію, тільки-но зрозумівши, що вона отруйна.
- Містере Сміт! - деренчало в трубці. - Алло! Містере Сміт!..
- Я тут, - мовив Джонні, знов приклавши трубку до вуха. Його брала глуха злість на Сема Вейзака, Сема, який ще тільки влітку радив йому не лізти на рожен, а тепер сам за його спиною наговорив казна-чого цьому закутньому шерифові. - Ви дзвоните з приводу отих задушених, так?
Беннермен довгу хвилю вагався. Потім спитав:
- То ми могли б поговорити, містере Сміт?
- Ні. Категорично ні. - Глуха злість раптом змінилася спалахом люті. Люті і ще чогось. Страху.
- Містере Сміт, це дуже важливо. Якраз сьогодні...
- Ні. Я хочу, щоб мені дали спокій. А крім того, хіба ви не читаєте “Всепроникний погляд”? Я ж однаково дурисвіт.
- Доктор Вейзак сказав...
- Він не мав права нічого казати! - крикнув Джонні. Його аж трусило. - Прощавайте!
Він швиргонув трубку на важіль і швидко відійшов від телефону, наче це могло перешкодити новому дзвінку. Він відчував, як у скронях виникає біль. Глухими ударами. Може, подзвонити Семовій матері в Каліфорнію, зринула думка. Сказати їй, де її загублений хлопчик. Хай би зв’язалася з ним. Зуб за зуб.
Натомість він дістав із шухлядки під телефоном довідник, знайшов службовий номер Сема в Бангорі й набрав його. Та тільки-но почув на другому кінці довгий гудок, як знову чогось злякався й кинув трубку. Навіщо Сем підклав йому таку свиню? Навіщо, хай йому чорт?
Він подивився на різдвяну ялинку.
Ті самі старі прикраси. Два дні тому він і батько принесли їх з горища, повиймали з м’яких паперових гнізд і вкотре вже почепили на ялинку. Чудна річ із цими ялинковими прикрасами. Коли людина виростає, мало що з її дитячого оточення лишається незмінним. Мало що переживає літа й може служити людині і в дитячому, і в дорослому віці. Одяг переходить у спадок молодшим чи здається в Армію спасіння28, в годиннику з каченям Дональдом на циферблаті ламається пружина, ковбойські чобітки зношуються. Замість гаманця, якого ти змайстрував собі на уроках праці в літньому таборі, з’являється солідний шкіряний гаман, а свій червоний візок і велосипед ти промінюєш на дорослі іграшки - автомобіль, тенісну ракетку чи, може, на оту новомодну електронну гру в хокей на телеекрані. Тільки дещо супроводить тебе роками. Ото хіба кілька книжок, та монетка на щастя, та колекція марок, яка збереглася й згодом навіть поповнилась.