Слава ЗСУ!

- Добре! Як же ти згадав? Чак весело гмукнув.

- Та якась дурниця. Я почав думати, чи не виступити мені в змаганнях з плавання, аж раптом - воно. Ну й фокус. Класний фокус.

- Гаразд. Мабуть, на сьогодні досить. - Джонні стомився, геть спітнів, але почував себе пречудово. - Сьогодні ти ступив перший крок уперед, сам хоч помітив? А тепер - у воду. Хто останній, той ослячий хвіст.

- Джонні...

- Що?

- А цей фокус завжди виходитиме?

- Якщо добре засвоїш його - так, - відповів Джонні. - Щоразу, як ти обминатимеш цю перепону, замість марно битися в неї грудьми, вона трохи зменшуватиметься. Думаю, і з читанням скоро поверне на краще. Я маю в запасі ще деякі хитрі способи. - Він замовк. Те, що він сказав Чакові, було скоріше не правдою, а ніби спробою гіпнотичного навіяння.

- Ну спасибі вам, - мовив Чак. Стражденну по-г смішку на його обличчі змінив тепер вираз щирої вдячності. - Якщо ви мене справді витягнете, я... та я просто впаду на коліна й цілуватиму вам ноги!.. Часом мені так страшно стає, я відчуваю, що не справджую батькових надій...

- А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?

- Справді?

- Так. Ти... ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом - усе це наслідок якоїсь... ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт... - Він прикусив язика.

- Що-що? - спитав Чак.

- Мертва зона, - повільно мовив Джонні. - Абощо. Назви не мають значення. Головне - наслідок. Фокус з обхідною стежкою - це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.

- А я зможу? Ви думаєте, зможу?

- Я певен, що зможеш, - сказав Джонні.

- Гаразд. Тоді зможу. - Чак пірнув у басейн і, випливши на поверхню, труснув довгою чуприною, так що навсібіч розлетілися бризки. - Ну ж бо, пірнайте! Така розкіш!

- Зараз, - сказав Джонні, проте в цю хвилину йому було добре й просто стояти отак на плитках край басейну, дивитись, як Чак потужно пливе до протилежного бортика, і тішитися здобутою перемогою.

Такої радості він не відчував ні тоді, коли раптом провидів вогонь у кухні Ейлін Мегон, ні тоді, коли йому відкрилось ім’я Френка Додда. Коли Господь бог і дав йому якийсь хист, то це хист навчати людей,а не дізнаватися про речі, які його зовсім не стосуються. Ось його справжнє призначення, і він зрозумів це ще тоді, в 1970 році, коли вчителював у Клівз-Мілзі. А ще важливіше, що це розуміли й діти, і розкривались у відповідь, як оце щойно Чак.

- Отак і будете там стовбичити? - гукнув до нього Чак.

Джонні пірнув у басейн.