Слава ЗСУ!

- Мабуть, через те, що допізна працюю вночі.

- Треба приймати щось зміцнююче. Таке, щоб відновило сили.

- Ви були на першій світовій війні, правда ж? - спитав Джонні. До синього діагоналевого піджака старого було пришпилено кілька медалей і серед них французький Воєнний хрест.

- Був, аякже, - зрадів Маркстоун. - Служив під началом Джека Першінга. Американський експедиційний корпус. Сімнадцятий і вісімнадцятий роки. Пройшли крізь вогонь і воду. Місили багно, їли лайно. Ліс Белло, хлопче. Ліс Белло. Тепер це тільки назва в підручнику історії. А я там був. Я бачив, як там помирали люди. Місили багно, їли лайно і вставали в атаку усі заодно.

- Чарлін казала, що ваш син... Її брат...

- Бадді. Еге ж. Був би тепер тобі за дядька. Чи любили ми свого хлопчика? Та певно, що любили. Ім’я його було Джо, але всі казали на нього Бадді, мало не з пелюшок. А як отримали ту телеграму, так мати Чарлін і почала сходити в домовину.

- Його вбили на війні, так?

- Так, убили, - повільно промовив старий. - Сент-Лу, сорок четвертий рік. Не так уже й далеко від лісу Белло, як на нашу мірку. Вкоротили йому віку кулею. Нацисти...

- Я саме пишу нарис, - сказав Джонні, відчуваючи хмільну втіху з того, що звернув розмову на потрібний йому предмет. - Сподіваюся продати його в “Атлан-тік” чи, може, в “Гарперс”...

- То ти письменник? - Скельця темних окулярів блиснули на Джонні з новою цікавістю.

- Ну, власне, тільки пробую... - відказав Джонні. Він уже почав шкодувати, що так розбазікався. Атож, я письменник. Пишу в блокнотах під покровом ночі. - А цей нарис буде про Гітлера.

- Про Гітлера? Що про Гітлера?

- Та як вам сказати... Ну ось припустімо... припустімо, що ви сіли в машину часу й перенеслися назад, у тисяча дев’ятсот тридцять другий рік. У Німеччину. І припустімо, зустрілися з Гітлером. То вбили б ви його чи залишили живого?

Темні скельця окулярів поволі наблизились до самого обличчя Джонні. І він ураз протверезів, утративши й балакучість, і жвавість розуму. Тепер усе залежало від того, що відповість йому старий.

- Це не жарт, хлопче?

- Ні, не жарт.

Гектор Маркстоун зняв одну руку з головки ціпка, застромив її в кишеню штанів і цілу вічність порпався там. Нарешті вийняв руку з кишені. В ній був складаний ніж з кістяною колодочкою, що за багато літ пожовкла й витерлася до блиску. Тепер у діло пішла й друга рука, почавши повільно, з неймовірною обережністю, яку породжує артрит, видобувати з колодочки лезо. Воно лиховісно поблискувало в ясному світлі конгрегаціоналістської парафіяльної зали. В 1917 році той ніж помандрував до Франції разом з хлопчиськом, одним із хлоп’ячого війська, що палало бажанням дати відсіч брудним гуннам, які кололи багнетами малих дітей і ґвалтували черниць, і показати нікчемним французам, як треба воювати. Ті хлопчиська падали мертві під кулеметним вогнем, хворіли на дизентерію і смертельну інфлуенцу, ковтали гірчичний газ і фосген, виходили з пекельного лісу Белло геть розшарпані й знавіснілі зі страху, неначе зіткнулися там із самим дияволом. А потім виявилося, що все те було намарне, що все треба починати спочатку.

Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.