Слава ЗСУ!

- Знак “стоп”, - бубонів позаду молодик. - Це - “проїзд дозволено”... це - “увага”... немає правого повороту... немає лівого повороту...

Джонні аж ніяк не сподівався наразитись тут на полісмена. Він навіть не завдав собі клопоту купити плівку до фотокамери, яку взяв із собою про людське око. Та відступатися вже пізно. Сьогодні п’ятниця, і завтра, якщо не станеться чогось непередбаченого, Стілсон буде тут. Відповідатиме на запитання, вислуховуватиме міркування добропорядних громадян Джексона. Його, звісно, супроводитиме цілий почет. Два-три помічники, два-три консультанти - і ще кілька молодчиків у пристойних костюмах чи спортивних піджаках, які не так давно носили джинси й ганяли на мотоциклах. Грег Стілсон і тепер покладав великі надії на охоронців. У Трімбуллі вони мали в кишенях обпиляні більярдні киї. А тепер, мабуть, пістолети? Чи так уже важко конгресменові дістати для своєї охорони дозвіл на вогнепальну зброю? Навряд. Отож йому, Джонні, слід сподіватись тільки на щасливу нагоду, і він повинен буде скористатися з неї якнайкраще. Тим-то й важливо оглянути залу - щоб прикинути свої можливості й вирішити, чи стріляти в Стілсона тут, чи, може, підстерігати його на автостоянці, в машині зі спущеною бічною шибкою, тримаючи гвинтівку на колінах.

Ось він і прийшов сюди. Ходив, запам’ятовував де що, а тим часом за десяток кроків од нього полісмен приймав іспити на водійські права.

Ліворуч була дошка оголошень, і Джонні клацнув незаправленою камерою. Хай йому абищо, ну чом він не витратив ще хвилини дві й не купив котушку плівки? Дошка рясніла всілякими провінційними об’явками: продаж консервованих бобів, нова вистава у місцевій школі, реєстрація собак, - і, певна річ, знов-таки повідомлення про приїзд Грега Стілсона. Поряд на звичайній каталожній картці сповіщалося, що голові міської управи потрібна стенографістка. Джонні вдав, ніби дуже зацікавився тією карткою, а в голові у нього чимдуж снувалися думки.

Звичайно, якщо здійснити його задум у Джексоні видасться неможливим - чи навіть сумнівним, - можна почекати і наступного тижня спробувати в Аптоні, де Стілсон повторюватиме ту саму виставу. Або через два тижні - в Трімбуллі. Або через три - де там ще. Або й ніколи.

Ні, все має статися цього тижня. А саме - завтра.

Джонні націлив об’єктив на велику грубу в кутку, клацнув порожньою камерою і подивився нагору. Там був балкон. Чи, власне, не балкон, а така собі галерея з балюстрадою заввишки до пояса, зробленою із широких, пофарбованих білилом дерев’яних штахетин, в яких було прорізано декоративні отвори у вигляді ромбів та завитків. За тією балюстрадою цілком випадало сховатися й спостерігати крізь проріз. А в слушну мить підвестись і...

- Що це у вас за камера?

Джонні обернувся, певний, що то полісмен. Зараз він попросить показати йому апарат - без плівки, - тоді захоче побачити посвідку про особу, а потім... потім настане кінець.

Але то був не полісмен. Позаду Джонні стояв молодик, який щойно складав іспит на водійські права. Років двадцяти двох, з довгим волоссям і приємними щирими очима. На ньому була замшева куртка й злинялі джинси.

- “Нікон”, - відказав Джонні.

- Добрячий апарат. Я просто схибнутий на фотокамерах. Давно працюєте для “Янкі”?

- Ну... взагалі-то я, знаєте, вільний художник, - сказав Джонні. - Часом роблю щось для них, часом для “Кантрі” чи “Даун-іст”.