Слава ЗСУ!

- А для центральних? “Піпл”, “Лайф”?

- Ні. Принаймні поки що.

- Яку ви тут узяли діафрагму?

Що воно в біса за діафрагма?

Джонні знизав плечима.

- Та я, знаєте, здебільшого граю на слух.

- Ви хочете сказати - на око, - всміхнувся молодик.

- Атож, на око. - Та згинь ти, хлопче, бога ради, згинь!

- Я й сам хотів би стати отаким вільним художником, - сказав молодик з усміхом. - Моя заповітна мрія - зняти коли-небудь щось подібне до піднесення прапора на Іводзімі59.

- Я чув, то була інсценівка, - зауважив Джонні.

- Можливо, що й так. Можливо. Та однаково це вже класика. Ну, а скажімо, перший знімок приземлення летючої тарілки? Ото був би кадр! До речі, в мене тут із собою цілий портфель фотографій. Вам хто дає замовлення в “Янкі”?

Джонні вже аж упрів.

- Власне, я маю від них тільки це замовлення, - сказав він. - І то було...

- Містере Клоусон, ви можете підійти, - почувся роздратований голос полісмена. - Переглянемо разом ваші відповіді.

- Агов, хазяїн кличе, - мовив Клоусон. - Я на хвилину, друже.

Він подався до столу, і Джонні з величезною полегкістю зітхнув. Тепер треба було мерщій накивати п’ятами.

Він ще два чи три рази клацнув затвором, щоб його відхід не так скидався на втечу, хоч, дивлячись у видошукач, майже нічого не бачив. А тоді вийшов за двері.

Клоусон, отой молодик у замшевій куртці, вже й думати про нього забув. Він вочевидь не впорався з письмовим завданням і тепер завзято щось доводив полісменові, але той лише головою хитав.

Джонні на якусь хвилину затримався у вестибюлі. Ліворуч був гардероб. Праворуч - зачинені двері. Він натиснув і виявив, що вони не замкнені. За дверима побачив вузькі сходи, які вели нагору, в сутінь. Там, як видно, були службові приміщення. І галерея.

2

Він спинився в невеличкому затишному готелі “Джексон-Хаус” на Головній вулиці. Готель не так давно наново опорядили, і, певно, це коштувало неабияких грошей; але господарі, мабуть, розважили, що новий лижний курорт окупить усі витрати. Та курорт уже встиг прогоріти, і тепер той невеличкий затишний готель ледь животів.

О четвертій ранку в суботу Джонні вийшов у вестибюль з “дипломатом” у лівій руці. Нічний портьє куняв над чашкою кави.

Тієї ночі Джонні майже не склепив очей, тільки десь за північ задрімав на часинку. І йому наснився сон. Знову був 1970 рік. Окружний ярмарок. Вони з Сейрою стояли перед Колесом Фортуни, і він знов відчував у собі оту незбагненну надприродну могуть. А ніздрі йому лоскотав дух паленої гуми...

- Давайте, містере, - тихо озвався позад нього чийсь голос. - Це ж така втіха - бачити, як ви його обдираєте.

Джонні озирнувся й уздрів Френка Додда, в чорному вініловому дощовику, з розгонистою, від вуха до вуха, різаною раною на горлі, схожою на широку криваву посмішку, й моторошним блиском у мертвих очах. Він злякано відвернувсь - та замість хазяїна біля колеса вже стояв Грег Стілсон у своїй жовтій касці, хвацько зсунутій на потилицю, і промовисто всміхався до нього.