Слава ЗСУ!

- Тобі треба стерегтися, - сказала вона. - Це ж купа грошей.

- Дурні гроші приносять нещастя, - похмуро мовив Джонні. - Це одна з приказок моєї матері. У неї їх мільйон. А азартні ігри - то смертний гріх.

- Запекла баптистка, - сказала Сейра і раптом уся здригнулася.

- Ти чого? - занепокоєно спитав він.

- Морозить, - відказала вона. - Коли сядемо в машину, ввімкнеш обігрівач до відпору і... О боже, знов підкочує...

Вона відвернулась і, надсадно стогнучи, виблювала ще якісь рештки. Її хитало. Джонні обережно, але твердо підтримував її під руку.

- Ти зможеш дійти до машини?

- Так. Усе вже гаразд. - Одначе голову їй ломило, в роті був гидкий присмак, а м’язи живота і спини так болісно звело, ніби вони позрушали зі своїх місць.

Човгаючи ногами по тирсі, вони помалу брели головною алеєю, повз ятки й намети, вже зачинені на ніч і сонні. Позад них із темряви виринула якась тінь, і Джонні сторожко озирнувся, мабуть, тільки тепер усвідомивши, що в кишені у нього великі гроші.

То був один з підлітків, років десь п’ятнадцяти. Він сором’язливо усміхнувся до них.

- Сподіваюсь, вам уже полегшало, - мовив до Сейри. - То все напевне від сосисок. І не помітиш, як з’їси погану.

- Ой, краще не нагадуй, - сказала Сейра.

- Допомогти вам довести її до машини? - спитав він у Джонні.

- Ні, дякую. Ми самі.

- О’кей. Тоді я зникаю. - Але він затримався на хвильку, і його сором’язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. - А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.

І хлопчина бігцем подавсь у темряву.

Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.

- Почекай хвилини дві, поки стане тепло, - сказав він.

- Не турбуйся. Мені вже не холодно.

Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.

- Може, завеземо тебе в “невідкладну допомогу” при лікарні? - спитав він. - Якщо це ботулізм, то справа серйозна.

- Ні, мені вже гаразд. Хочеться тільки швидше дістатись додому й лягти. А завтра прокинуся раненько, подзвоню до школи, скажу, що захворіла, і знову спати.

- Можеш навіть не прокидатися так рано. Я сам подзвоню й скажу.

Вона вдячно подивилася на нього.

- Подзвониш?

- Ну звісно.

Вони вже виїжджали на головне шосе.

- Пробач, що я не можу поїхати сьогодні до тебе, - сказала Сейра. - Мені дуже жаль, повір.

- Це ж не твоя вина.

- Та ні, моя. Хто з’їв погану сосиску? Невдаха Сейра.

- Я люблю тебе, Сейро, - мовив Джонні.

Отже, це слово прозвучало, його не можна було забрати назад, і воно зависло між ними в машині, що мчала по шосе є, й чекало якогось продовження. Сейра зробила що могла.

- Дякую, Джонні.

Далі вони їхали мовчки, і обом було хороше.