Слава ЗСУ!

- Ні, Джонні, - сказала Сейра, вже тільки зусиллям волі стримуючи нудоту. - Забери свої гроші.

П’ятсот доларів була тритижнева платня Джонні.

- Ану, жени гроші, дурисвіте! - гарикнув Бернгардт.

Він видобув з-під прилавка сигарну коробку, та, навіть не глянувши, відсунув її вбік, а тоді знову запустив руку під прилавок і цього разу витяг сталеву скриньку, пофарбовану в сіро-зелений колір. Скринька важко гупнула об кін.

- Якщо тут нема п’ятсот сорок доларів, я з’їм на очах усього цього люду власну сорочку. - Він поклав на плече Джонні свою зашкарублу важку руку. - А ти, синку, трохи зажди. Вважай, що в тебе сьогодні день платні, не будь я Стів Бернгардт.

- Я кажу правду, сер, у мене немає стільки...

- Або ти платиш, - сказав Стів Бернгардт, нахилившись до хазяїна, - або я подбаю, щоб твою крамничку прикрили. Я кажу серйозно, можеш мені повірити.

Хазяїн зітхнув, застромив руку під сорочку й вивудив звідти ключика на тоненькому ланцюжку. Натовп безгучно охнув. Сейрі було вже несила терпіти. Живіт їй роздимало, і тепер він раптом наче омертвів. Усе, що в ньому було, геть усе, підступило до горла й невтримно, наче кур’єрський поїзд, гнало назовні. Вона, затинаючись, відійшла від Джонні й почала протискатися крізь натовп.

- Що з тобою, голубонько? - спитала якась жінка. Сейра тільки головою мотнула.

- Сейро! Сейро! - гукнув Джонні.

“Від Джекіла з Хайдом... ніде не сховатись”, - майнула недоладна думка. Коли вона пробігала повз карусель, перед її очима в темряві головної алеї невиразно замаячила ота світна маска. Сейра налетіла плечем на ліхтарний стовп, похитнулась, а тоді обхопила його руками, і тут її вивернуло. Здавалося, її вивертало всю, від самих п’ят. Шлунок судомно стискався, немов кулак.

“Неначе цукерками пахне”, - подумала вона і, застогнавши, виблювала ще раз, потім ще. В очах у неї танцювали якісь цятки. Блювати було вже нічим, і останній раз її вивернуло самим пінистим слизом.

- О боже, - кволо промовила вона й міцно вчепилася за стовп, щоб не впасти.

Десь позаду її гукав Джонні, але зараз вона не могла відгукнутись, та й не хотіла. Шлунок помалу вгамовувався, і в цю хвилину їй хотілось тільки одного: стояти отак у темряві й радіти з того, що вона жива, що пережила цей ярмарковий вечір.

- Сейро, де ти? Сейро!

Вона двічі плюнула, щоб трохи очистити рота.

- Я тут, Джонні.

Він вийшов з-за каруселі, де заклякли на скаку гіпсові коники. Сейра побачила, що він, сам того не усвідомлюючи, стискає в руці чималий жмуток паперових купюр.

- Одійшла?

- Ні, але вже легше. Мене вивернуло.

- Ох ти ж боже мій. Їдьмо додому. - І він лагідно взяв її під руку.

- Таки забрав свої гроші.

Він позирнув на затиснені в руці купюри й неуважливо засунув їх у кишеню штанів.

- Еге ж. Усі чи не всі - не знаю. Лічив той здоровило.

Сейра дістала із сумочки носову хустинку й почала витирати рота. “Мені б зараз попити, - подумала вона. - Душу б продала за склянку води”.