Слава ЗСУ!

- Еге ж, - мовив Джонні.

Вони вже їхали лісом. Десь ліворуч було Карсонове болото. До Клівз-Мілза лишалося миль із сім, не більше. Лічильник вибив ще десять центів.

Усього десять центів, невеличка монетка... Гей-гей, налітай!..

- А ви при якому ділі, можна поцікавитись? - запитав водій.

- Учителюю в Клівзі.

- Он як? То ви розумієте, про що я кажу. Що ж воно все-таки діється з нашими дітьми?

А те, що вони з’їли протухлу сосиску, яка зветься В’єтнам, і отруїлись. Ту сосиску їм продав добродій, якого звуть Ліндон Джонсон. Тоді вони, уявіть собі, йдуть до іншого добродія і кажуть: “Бога ради, містере, нам так погано, що далі нікуди”. А цей інший добродій, на ім’я Ніксон, їм відповідає; “Я знаю, як вам зарадити. З’їжте ще кілька сосисок”. Ось що діється з американською молоддю.

- Хто його знає, - відказав Джонні.

- Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся... - провадив таксист, і тепер у його голосі чулося непідробне замішання, що триватиме зовсім недовго, бо жити йому лишилося всього якусь хвилину. А Джонні, не знаючи цього, щиро жалів бідолаху, співчував його нездатності зрозуміти що й до чого.

Крихітко, прилинь до мене... хай весь світ двигтить із нами.

- Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів - свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не...

- Стережись! - закричав Джонні.

Таксист звернув до нього обличчя - пухке обличчя члена Американського легіону12, серйозне, сердите й нещасне у відсвіті приладової дошки та раптовому спалаху фар зустрічної машини. Тоді швидко глянув уперед, але було вже пізно.

- І-і-і-і-сусе!..

Попереду, по обидва боки білої осьової лінії виникли дві машини. Вони бік у бік виповзали на вершину пагорба - “мустанг” і “додж-чарджер”. Джонні навіть почув надсадне ревіння їхніх моторів. “Чарджер” сунув просто на таксі. Він навіть, не намагався звернути, і таксист закляк за кермом.

- І-і-і-і-і...

Джонні майже не помітив, як “мустанг” проскочив зліва від них. А в наступну мить таксі і “чарджер” зіткнулися лоб у лоб, і Джонні відчув, що його кинуло вгору і вбік. Болю не було, хоч краєм свідомості він відзначив, як ударився ногами в лічильник, і то так, що збив його з кронштейна.

Заскреготало розтрощене скло. У нічне небо шугнув величезний язик полум’я. Голова Джонні гупнула у вітрову шибу й вибила її. Усе почало провалюватися в якусь яму. Він відчув невиразний, глухий біль у плечах і руках - то його тіло слідом за головою порвалося крізь розбите скло. Він летів. Летів у темну жовтневу ніч.

У голові промайнуло: “Я вмираю? Це вже кінець?”

І внутрішній голос відповів: “Так, схоже на те”.

Він летів. Осінні зорі розтинали небо. Унизу гримнуло - то вибухнули бензобаки. Спалахнула жовтогаряча заграва. Потім - темрява.

Його політ у порожнечі закінчився глухим ударом і сплеском. Він шубовснув у холодну твань Карсонового болота, кроків за десять від того місця, де таксі і “чарджер”, вліпившись одне в одного, зметнули в чорне небо вогненний стовп.

Темрява.