Слава ЗСУ!

- Містере Сміт, мені дуже жаль, що я мусив підняти вас серед ночі й сповістити таку погану новину...

- Що погану, то погану, - мовив Герб. - А тепер, сержанте, мені треба подзвонити в лікарню. Бувайте.

- На все добре, містере Сміт.

Герб поклав трубку і втупив безтямний погляд у телефон. “Отак воно й буває, - думав він. - Хто міг гадати... Джонні...”

Віра знов закричала, і він уже з тривогою побачив, що вона запустила руки у волосся, накручене на бігуді, і чимдуж смикала його.

- Це божа кара! Божа кара за наше неправедне життя, за гріхи наші, за все! Гербе, стань на коліна разом зі мною...

- Віро, я маю подзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.

- Ми помолимося за нього... пообіцяємо виправитися... Якби ти частіше ходив зі мною до церкви... я знаю... оце тобі твоє чадіння тютюном, оце по кухлику пива після роботи, з усіма тими приятелями... оце тобі лихослів’я... згадування імені Господнього всує... Кара божа... це кара божа...

Герб узяв у долоні її обличчя, щоб вона перестала так шалено й розпачливо мотати головою. Дотик до вкритої кремом шкіри був неприємний, але він не забрав рук. Він почував щирий жаль до дружини. Останні десять років Вірине життя зайшло в якусь сіру сутінь, і вона ділила його між своєю баптистською вірою і тим, що Герб вважав невинною релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар виявив у неї кілька доброякісних пухлин у матці та піхві. Після того, як їх видалили, вона більш не могла мати дітей. А через п’ять років з’явилися нові пухлини, і довелося вдатися до видалення матки. Отоді усе те й набрало справжньої сили, і глибока побожність дивовижним чином поєдналась у неї з іншими віруваннями. Вона жадібно ковтала брошурки про Атлантиду, про летючі кораблі із царства божого, про “істинних християн”, що нібито живуть у земних надрах. А журнал “Фатум” читала майже так само часто, як і Біблію, і раз у раз посилалася на обидва ці джерела, пояснюючи одне другим і навпаки.

- Віро, - мовив Герб.

- Ми будемо шануватися... - шепотіла вона, благально дивлячись на нього. - Ми будемо шануватися, і він виживе. Ось побачиш. Ось ти...

- Віро...

Вона замовкла, не зводячи з нього очей.

- Давай подзвонимо до лікарні й дізнаємося, що там з ним насправді, - лагідно сказав Герб.

- Н-ну гаразд. Давай.

- Ти не могла б тихенько посидіти отам на сходах, зовсім тихенько?

- Я хочу молитися, - з дитинною впертістю відказала вона. - Ти не можеш мені заборонити.

- А я й не збираюся забороняти. Тільки молися подумки.

- Атож, подумки. Гаразд, Гербе.

Вона пішла до сходів, сіла там і манірно обсмикнула халат. Тоді склала руки перед грудьми, і губи її заворушились. Герб подзвонив до лікарні. А через дві години вони вже їхали на північ майже пустельною Менською автострадою. Герб сидів за кермом їхнього фургончика “форд” зразка 1966 року, Віра - поруч нього на передньому сидінні, пряма й напружена. На колінах її лежала Біблія.

2

Телефонний дзвінок збудив Сейру о чверть на дев’яту. Вона пішла до телефону, ще не прочнувшись від сну. У попереку й досі ломило після вчорашнього нападу блювоти, боліли м’язи живота, але загалом почувала вона себе куди краще.