Слава ЗСУ!

- Він помер? - зойкнула Віра. - Помер? Джонні помер?

Герб прикрив рукою трубку.

- Ні. Він живий.

- Живий! Живий! - вигукнула Віра і з добре чутним глухим стуком упала на коліна просто в “телефонному куточку”. - О Господи, щиро дякую тобі й благаю: не обмини нашого сина своєю ласкою і захисти його своєю милосердною рукою від усякого лиха, уклінно тебе благаю в ім’я сина твого Ісуса і...

- Віро, замовкни!

Якусь хвилю мовчали всі троє, немовби замислені про життя в цьому світі та про його далеко не радісні повороти: і Герб, утиснувшись всією масою в “телефонний куточок”, так що його коліна впиралися знизу в тендітний столик, а обличчя мало не тицялось у букет пластмасових квітів; і Віра, уклякнувши поруч, упритул до груби; і невидимий сержант Мегс, що був своєрідним свідком-слухачем цієї похмурої трагікомедії.

- Містере Сміт...

- Слухаю. Я... я прошу пробачення за шум.

- Це зрозуміла річ, - сказав Мегс.

- Мій син... Джонні... він їхав своїм “фольксвагеном”?

- Смертельні пастки - ось що таке ті залізні жуки, - пробелькотіла Віра. - Смертельні пастки... - По щоках її котилися сльози, зісковзуючи з грубого шару нічного крему, мов дощові краплі з хромованої поверхні.

- Він їхав у таксі компанії “Бангор - Ороно”, - сказав Мегс. - Як мені відомо, ситуація виникла така. До нещасливого випадку причетні три машини, у двох з яких за кермом були підлітки з Клівз-Мілза. Вони саме виїхали з-за узвишшя на шосе номер шість, відомого як Карсонів пагорб, і прямували у східному напрямі. А ваш син їхав у таксі до Клівза, на захід. Таксі й машина на зустрічній смузі руху зіткнулись лоб у лоб. Водій таксі загинув, і хлопець, що був за кермом другої машини, також. Вашого сина і пасажира тієї машини відвезли до Східного медичного центру штату Мен. Як я розумію, обоє у критичному стані.

- У критичному стані... - проказав за ним Герб.

- У критичному стані! У критичному стані! - заголосила Віра.

“О боже, - подумав Герб, - ми наче персонажі дешевої мелодрами в якомусь жалюгідному театрику”. Йому стало соромно за Віру перед сержантом Мегсом, що напевне чув її голосіння на задньому плані - на зразок старогрецького хору. Цікаво, а скільки таких розмов відбув сержант Мегс за час своєї служби? Мабуть, і не злічити. Можливо, він уже подзвонив дружині водія таксі й матері того загиблого хлопця. А як вони сприйняли страшну звістку? Та й кому яке до цього діло? Хіба Вірі не вільно плакати за своїм сином? І чого б оце тепер, у нещасті, людині лізли в голову такі безглузді думки?..

- Східний медцентр... - мовив він і записав у блокноті на столику. На оправі блокнота було зображення усміхненої телефонної трубки, і шнур, що тягся від неї, виписував слова: “Супутник телефону”. - Як його поранило?

- Пробачте, містере Сміт, ви про що?

- Що в нього пошкоджено? Голова? Нутрощі? Що саме? Чи він обгорів?

Віра пронизливо закричала.

- Віро, та ти можеш помовчати?!

- По ці відомості вам треба звернутися до лікарні, - обережно відказав Мегс. - Я матиму докладний звіт лише години через дві.

- Гаразд, зрозуміло.