Слава ЗСУ!

Герб важко опустився на стілець, обличчя його було бліде й приголомшене. Сейрі впали в око його шкарубкі, вкриті рубцями руки, і вона пригадала, як Джонні сказав, що його батько - тесля.

- А все-таки Господь зглянувся на нього, - озвалася Віра. - Я знала, що він не помре. Я благала Господа про цю ласку, і чудо сталося. Слава Господові нашому Всевишньому! І ви всі славте його ім’я!

- Віро... - кволо мовив Герб.

- У коматозному стані... - вголос проказала Сейра.

Вона намагалася втиснути цю звістку в якісь чуттєві рамки, але зрозуміла, що нічого не вийде. Те, що Джонні не вмер, що він витримав серйозну і небезпечну операцію на мозку, мало б відродити в ній надію. Але не відродило. Їй не подобалися слова “коматозний стан”. Вони звучали підступно й лиховісно. Хіба “кома” не означає по-латині “смертельний сон”?

- Що його чекає? - спитав Герб.

- Цього поки що не може сказати ніхто, - відповів Строунс.

І почав вертіти в пальцях сигарету, нервово постукуючи нею по краю попільниці.

У Сейри було таке враження, що він відповів Гербові формально, цілком ухилившись від суті запитання.

- До нього, звичайно, застосована необхідна апаратура, що підтримує життя...

- Але ж ви маєте знати, бодай приблизно, які в нього шанси, - сказала Сейра. - Ви маєте знати... - Вона безпорадно махнула руками й важко опустила їх.

- Він може вийти з коми через дві доби. Або через тиждень. Через місяць. А може й ніколи не вийти. І... зовсім не виключена можливість, що він умре. Мушу сказати вам відверто, що це найімовірніше. Його травми... надто тяжкі.

- Господь бог не дасть йому померти, - заявила Віра. - Я знаю.

Герб обхопив обличчя руками і повільно бгав його. Доктор Строунс ніяково поглянув на Віру.

- Я хочу тільки, щоб ви були готові до... до всього.

- А чи не могли б ви сказати, скільки шансів на те, що він виживе? - спитав Герб.

Доктор Строунс повагався, нервово затягся сигаретою,

- Ні, цього я не знаю, - відповів він зрештою.

5

Вони втрьох почекали ще з годину, а тоді вийшли з лікарні. Надворі було вже темно. На великій автостоянці свистів холодний поривчастий вітер. Довге волосся Сейри маяло позад неї. Згодом, повернувшись додому, вона вичеше з нього жовтий дубовий листочок. По небу, мов самотній нічний вітрильник, плив холодний місяць.

Сейра вклала Гербові в руку папірець, на якому записала свою адресу й номер телефону.

- Подзвоните мені, коли про щось дізнаєтесь? Хоч би про що.

- Ну звісно.

Герб зненацька нахилився й поцілував її в щоку, і Сейра на мить стиснула в темряві його плече.

- Ви пробачте мені, люба, що я так непривітно з вами повелася, - промовила Віра навдивовижу лагідним голосом. - Я була прибита горем.

- Авжеж, я розумію, - сказала Сейра.

- Я думала, мій син помре. Але я молилася, я благала за нього Господа бога. Як ото співається: “Коли нести вам несила свій тягар земних турбот, не стогніть, моліться ревно, і поможе вам Господь”...