Слава ЗСУ!

- Сестро! - гукнув він. - Сестро! Вона обернулася вже з порога.

- А де мої листівки з побажаннями? - Йому зненацька перехопило подих. - Онде в нього є... а мені хіба ніхто не прислав?

Сестра всміхнулась, але усмішка її була силувана. Усмішка людини, яка щось приховує. Раптом Джонні захотілося, щоб вона підійшла до його ліжка. Тоді б він простяг руку й доторкнувся до неї. А якби доторкнувся, то взнав би все, що вона приховує.

- Я покличу лікаря, - квапливо мовила сестра і вийшла, перш ніж він устиг іще щось сказати.

Джонні, спантеличений. І переляканий, подивився на прив’ялу африканську фіалку, на вицвілу картинку з Ісусом. А трохи згодом знов поринув у сон.

4

- Він не спав, - сказала Марі Мішо. - І говорив доладно.

- Гаразд, - відказав доктор Браун. - Я вам вірю. Прокинувся раз, то прокинеться й ще. Цілком можливо. Вся річ у тім...

Джонні застогнав. Очі його розплющились. Вони були безтямні, наполовину закочені. Потім він начебто побачив Марі, і погляд його зосередився. В очах майнула ледь помітна усмішка. Проте обличчя лишилося мляве й незворушне, так наче прокинулись тільки очі, а решта його єства й далі спала. Сестру раптом пронизало таке відчуття, ніби він дивився не на неї, а в неї.

- Я думаю, з ним усе буде добре, - мовив Джонні. - Як тільки йому почистять ушкоджену рогівку, око стане як нове. Повинне стати.

Марі вражено охнула, і доктор Браун поглянув на неї.

- Про що це він?

- Він говорить про мого хлопчика, - прошепотіла вона. - Про Марка.

- Ні, - заперечив Браун. - Просто розмовляє вві сні, оце і все. Не уявляйте собі хтозна-чого, сестро.

- Гаразд. Не буду. Але ж він зараз не спить, правда?

- Марі? - спитав Джонні. І спробував усміхнутися. - Я, здається, задрімав?

- Так, - сказав Браун. - Ще й розмовляли вві сні. Ось Марі аж злякалась. Вам щось наснилося?

- Н-ні-і... не пам’ятаю... А що я казав? І хто ви?

- Мене звуть Джеймс Браун. Як і того негритянського співака. Тільки я лікар-невропатолог. Ви сказали: “Я думаю, з ним усе буде добре, як тільки йому почистять ушкоджену рогівку”. Здається, так, сестро?

- Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, - сказала Марі. - Моєму синові Марку.

- Нічого не пригадую, - сказав Джонні. - Мабуть, я таки спав. - Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. - Я не можу звести рук. Мене паралізувало?

- Ні. Спробуйте поворушити пальцями. Джонні спробував. Пальці рухалися. Він усміхнувся.

- Чудово, - мовив Браун, - Назвіть своє ім’я.

- Джон Сміт.

- Добре. А друге ім’я?

- Я його не маю.

- От і молодець, бо нікому воно й не потрібне. Сестро, спустіться на пост і довідайтесь, хто завтра працює в неврології. Я хотів би провести серію обстежень містера Сміта.

- Гаразд, докторе.

- І подзвоніть Семові Вейзаку. Він має бути або вдома, або в гольф-клубі.