Слава ЗСУ!

- Гаразд, докторе.

- І, будь ласка, ніяких репортерів... заклинаю вас. - Браун усміхався, але говорив цілком серйозно.

- Ні-ні, певно, що ні. - Вона пішла, ледь порипуючи білими черевичками.

“Її малому все минеться добре, - подумав Джонні. - Треба неодмінно їй сказати”.

- Докторе Браун, - мовив він, - а де мої листівки з побажаннями одужати? Невже ніхто не прислав жодної?

- Ще декілька запитань, - лагідно сказав Браун. - Ви пам’ятаєте ім’я своєї матері?

- Ну звісно. Віра.

- А її дівоче прізвище?

- Нейсон.

- А ім’я батька?

- Герберт. Герб... А чому ви сказали їй про репортерів?

- Яка ваша адреса?

- Паунел... - швидко мовив Джонні й затнувся. По обличчю його перебігла розгублена й трохи кумедна усмішка. - Тобто... я хотів сказати, тепер я, звичайно, живу в Клівз-Мілзі, Північний район, Головна вулиця, сто десять. І чого це мені надало назвати вам адресу своїх батьків? Я не живу там з вісімнадцяти років.

- А скільки вам тепер?

- Подивіться в моєму військовому посвідченні, - відказав Джонні. - А я хочу знати, чому в мене немає листівок. Та й, до речі, скільки я вже тут лежу? І що це за лікарня?

- Східний медичний центр штату Мен. Що ж до решти ваших запитань, то я відповім і на них, тільки дайте мені...

Браун сидів біля ліжка на стільці, що його висунув з кутка - з того самого кутка, де Джонні недавно бачив отой темний перехід, який вів не знати куди. Сидів і робив у записнику нотатки дивною ручкою, якої Джонні начебто ніколи ще й не бачив. Вона мала товстий голубий пластмасовий корпус і волокнистий кінчик. То був чудний гібрид звичайної самописки з пером і кулькової ручки.

Дивлячись на неї, Джонні знову відчув якийсь невиразний страх і раптом, сам того не усвідомлюючи, схопив ліву руку доктора Брауна. Його власна рука насилу рухалася, так наче до неї нижче й вище від ліктя були прив’язані шістдесятифунтові гирі. Кволими пальцями він стиснув лікареву долоню й потяг до себе. Дивна ручка шарпнулась і прокреслила через весь аркуш жирну синю лінію.

Браун швидко поглянув на нього - спершу тільки з цікавістю. Потім його обличчя зблідло” і гострий інтерес, що засвітився був в очах, нараз змінився каламутним страхом. Він відсмикнув свою руку - Джонні забракло сили втримати її, - і його обличчя на мить скривилося від огиди, так наче до нього доторкнувся прокажений.

Потім гидливість зникла, і на обличчі читалися тільки подив і замішання.

- Навіщо ви це зробили?.. Містере Сміт?..

Голос його уривався. А на обличчі Джонні застиг приголомшений вираз раптового прозріння. В його очах був страх людини, яка побачила серед безладних, колихких тіней щось жахливе, щось таке жахливе, що годі передати словами чи навіть просто назвати. Але воно існувало. І його треба було назвати.

- П’ятдесят п’ять місяців? - хрипко запитав Джонні. - Мало не п’ять років? Ні! О боже, ні!

- Містере Сміт, - сказав Браун, уже геть розгубившись. - Прошу вас, вам шкідливо хвилюватися...