Слава ЗСУ!

“Мій хлопчик”, - подумав Герб. Тим часом як Віра благала в бога чуда, він сам молився про те, щоб його син помер. Виходить, бог зглянувся на Вірині молитви.

До чого ж усе йдеться і що тепер буде з ним? А як це вплине на неї?

Він зайшов до вітальні. Віра сиділа в своєму кріслі, її ноги в м’яких рожевих капцях спочивали на подушечці. На ній був старий сірий халат. Вона гризла хрустку кукурудзу просто з дротяного кошичка, в якому смажила її. Після нещастя із Джонні Віра набрала майже сорок фунтів ваги, і тиск у неї катастрофічно підскочив. Лікар радив їй медикаментозне лікування, а Віра вперто відмовлялася: мовляв, коли Господь бог хоче, щоб у неї був високий тиск, то хай так і буде. Одного разу Герб зауважив, що вона ж приймає таблетки, коли в неї болить голова, і Господь бог проти того не заперечує. Віра відповіла на це своєю найсолодшою страдницькою усмішкою і вдалася до найпотужнішої зброї - мовчання.

- Хто там дзвонив? - спитала вона, не відводячи очей від телевізора.

Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди “Ен-Еф-Сі” і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:

- ...і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули...

Герб вимкнув телевізор.

- Герберте! - Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. - Я ж дивлюся! Там же...

- Джонні прокинувся.

- ...Орол Робертс і...

Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.

- Джонні... - Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. - Джонні... Наш Джонні?

- Так. Він майже п’ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались... не тимчасове прояснення... Він доладно говорить, може рухатись.

- Джонні прокинувся?

Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з’їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.

- Віро! Тобі недобре?

- О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя... мій Джонні... ти повернув його мені... я знала, що так буде... мій Джонні... любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні... Джонні... Джонні!.. - Голос її підвищився до істеричного крику.

Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу - тим самим телефоном і в тому самому кутку.

“В кутку чи в гаплику”, - майнула в Герба безглузда думка.