Слава ЗСУ!

- О Господи мій Ісусе... о Джонні... це чудо, я ж казала, чудо...

- Замовкни, Віро!

Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.

- Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?

- Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.

- Твої очі це казали! - закричала вона. - Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?

- Ні, - відповів він. - Здається, ні.

- Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. - Віра підвелася з крісла. - Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це... - Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, - як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.

Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.

- Віро...

- Треба сказати йому про боже призначення...

- Віро...

Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.

Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.

- Ти скажи Джонні, що любиш його... що ти молилася, чекала, сподівалася... Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п’ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.

- У тебе? - Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.

- Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе...

- Я скажу йому те, що повинна сказати!

- ...й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав’язувати свої погляди.

- Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!

- Я користуюся своїм правом батька Джонні, - суворо мовив Герб. - І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?

Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.

- Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв’язки, і то як він захоче, - про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір’ю.

- Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!

- Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.