Слава ЗСУ!

- Її збив німецький ваговоз, і вона влетіла у вітрину годинникової крамниці, - сказав Джонні. - Опритомніла в лікарні, але їй одібрало пам’ять. Посвідки про особу при ній не було, і взагалі ніяких документів. Вона прибрала собі ім’я Йоганна... І якесь прізвище, я його не вловив. Та коли закінчилася війна, вона виїхала до Швейцарії і одружилась із швейцарцем... здається, з інженером. Він працював на будівництві мостів, і звали його Гельмут Боренц. Отож і її прізвище після одруження було - і є - Йоганна Боренц.

Очі медсестри дедалі дужче круглішали. Обличчя доктора Брауна посуворішало - чи то він вважав, що Джонні всіх їх дурить, чи то просто був невдоволений цим порушенням чіткого плану досліджень. Тільки обличчя Вейзака залишалося замисленим і незворушним.

- Вона народила від Гельмута Боренца четверо дітей, - провадив Джонні тим самим тихим, виснаженим голосом. - Робота кидала його по всьому світу. Якийсь час він жив у Туреччині. І десь у Південно-Східній Азії, у Лаосі чи, може, в Камбоджі. Потім приїхав сюди. Був у Віргінії, в інших частинах країни, де саме, я не розібрав, і зрештою осів у Каліфорнії. Вони з Йоганною дістали американське громадянство. Потім Гельмут Боренц помер. Не стало й одного з їхніх дітей. Решта живі й здорові. Та іноді вона згадує про вас. І тоді думає: “Хлопчика врятовано”. Але імені вашого не пам’ятає. А може, вважає, що нічого вже не повернути.

- У Каліфорнії? - замислено спитав Вейзак.

- Семе, - втрутився доктор Браун, - ви не повинні цьому потурати.

- Де в Каліфорнії, Джоне?

- В Кармелі. На узбережжі. От тільки не можу сказати, на якій вулиці. Не вловив назви. Вона в мертвій зоні. Як отой пікніковий стіл і човен. Але в Кармелі, у Каліфорніії. Йоганна Боренц. Вона ще не стара.

- Та ні, звісно, ще не стара, - промовив Сем Вейзак тим самим замисленим, відчуженим тоном. - Коли німці напали на Польщу, їй було всього двадцять чотири.

- Докторе Вейзак, я змушений наполягати, - різко сказав Браун.

Вейзак мовби отямився від глибокої задуми. Тоді озирнувся так, наче оце вперше побачив свого молодшого колегу.

- Та певно, - мовив він. - Ви маєте рацію. Досить із Джона цих запитань і відповідей... Хоч як на мене, то він повідав нам куди більше, ніж ми йому.

- Усе це дурниці, - відрубав Браун, і Джонні подумав: “Він переляканий. Страшенно переляканий”.

Вейзак усміхнувся до Брауна, потім до сестри. Вона дивилася на Джонні, як на тигра в благенькій клітці.

- Нікому про це не розказуйте, сестро. Ні старшій медсестрі, ні матері, ні братові, ні коханцеві, ні священику. Зрозуміли?

- Так, докторе, - озвалася сестра.

“Але вона однаково розкаже, - подумав Джонні й позирнув на Вейзака. - І він це знає”.

2

Він проспав майже до четвертої години дня. Потім його повезли коридором до ліфта, спустили у неврологічне відділення і провели дальші дослідження. Джонні плакав. Скидалося на те, що він майже втратив контроль над своїми фізичними функціями, властивий дорослим людям. По дорозі назад він обпудився, і йому, наче маляті, поміняли білизну. Його захлюпнула перша (та далеко не остання) хвиля розпачу, потягла за собою, і йому захотілося вмерти. Разом з розпачем накотив жаль до себе, і Джонні подумав, як усе це несправедливо. Його спіткала доля Ріпа Ван Вінкла21. Ходити він не міг. Його дівчина одружилася з іншим, мати стала релігійною фанатичкою. Він не бачив попереду мети, задля якої варто було б жити.