Слава ЗСУ!

- Дорого, - сміючись, відповіла мати.

- Ну скільки?

- Ну тисячі півтори-дві. Я точно не знаю.

- Півтори-дві? – здивувався Саша. – Ого.

- Так, це моя місячна заробітна плата, - перегорнула сторінку книги рецептів мама.

- Погано, - знову почухав потилицю Саша.

Він встав і направився до братової кімнати. Брат сидів на ліжку, і впершись об стіну, читав підручник.

- Валік, - невпевнено покликав молодший брат.

- Га.

- А в тебе є гроші?

- Трохи, - відповів Валентин.

- А позич мені.

- А коли вернеш?

Саша мовчки опустив голову.

- Ну, чого так сумно? - посміхнувся брат. – Набреши! Скажи, що завтра. Я тобі позичу, а ти завтра скажеш, що в тебе немає чим вертати. Так усі роблять.

- Тоді, завтра, - жваво відповів Саша.

- От бачиш, як все просто.

Валік підвівся з ліжка і почав ритися в кишені, намагаючись знайти гроші.

- Ось, тримай, - поклавши в долоню братові п’ять гривень, промовив Валік.

- Ні. Це мало, - похитав головою Саша.

- Ого. А тобі скільки треба? – здивувався Валентин.

- М-м-м… Мені треба дві тисячі.

- Скільки? – шалено викрикнув брат. – Я тобі їх де візьму?

- Ну хоча б тоді півтори.

Валік нічого не відповів. Лише ображено глянув на невдячного брата і знову почав учити фізику.

Саша поклав п’ять гривень на полицю братові і вийшов за двері.

Він повернувся у свою кімнату і сів на ліжко у повній темряві.

Був ранок. Саша прийшов до школи один, знаючи наперед, що Мишка приведе мама. Саша ще не знав, що з Мишка зняли всі обвинувачення. Коли хлопець зайшов до класу, Мишко вже бігав між партами за Миколою і обливав його водою з пластмасової лійки для вазонів. Микола бігав, тримаючи у руках тюбик з масляною фарбою та пензлик і скрізь на партах малював якісь відмітки.

Насправді, цими фарбами Микола скрізь намагався намалювати карикатуру, як Мишко іде за руку з мамою до школи. Але боячись бути обприсканим з лійки, йому доводилося тікати.

Нарешті, за цією біганиною, Мишко побачив Сашу і, підбігши до його парти, нарешті, зупинився.

- З мене зняли арешт, - задихано промовив він. – Тепер я вільний!

- Ого, класно. А мені вчора знову дзвонила Янгол.

- Справді, клас. І що казала?

- Сказало, що…

- Мишко - мамінькін синочок, - штурхонувши Мишка ззаду, викрикнув Микола і почав утікати.

- От я йому зараз, - розсердився Мишко. – Зачекай-но!

- Мишко, не реагуй на нього, - промовив Саша, ображений, що Мишко не дослухав про Янгола.

- Чого? - здивувався Мишко. – Я дожену.

- Він спеціально тебе дразнить, щоб ти його наздоганяв. А якщо ти не реагуватимеш – він втратить інтерес і чіплятиметься до когось іншого.

Мишко замислився.

- Може й так, - промовив він. – То що там Янгол?

- Радила мені, що робити з Поліною.

- Справді, і що?

- Треба подарувати їй перстень із голубим топазом.

- Що?

- Перстень… Ну з таким каменем дорогоцінним. Ти не позичиш мені грошей?

- Ну ти телепень! І ти у все це повірив? Ну ти даєш! Я думав, ти трохи розумніший, - засміявся Мишко. – Так це ж звичайнісінький лохотрон! Розумієш?

- Чому? – не зрозумів Саша.

- Ти знаєш скільки коштує той перстень з топазом? Тисячі дві, не менше.

- Знаю.

- І ти згоден купити його за такі гроші, а потім подарувати цій жабі?

Саша впевнено махнув головою. Мишко здивовано перевів погляд з Сашиного обличчя на його старі речі, що лежали на парті – куртку з секондхенду та татову шкіряну сумку.